Розділ тринадцятий

Коли я була зовсім малою, завжди з нетерпінням чекала свого дня народження. Або Нового  року. Це були мої улюблені свята, що означали подарунки, радісну маму… Тата, що обов’язково лишиться вдома. І кожного разу я починала чекати їх ще за тиждень, готувалась, наводила будильник на восьму ранку, щоб встати першою. Першого січня я кидалась до ялинки, знаючи, що мама і тато ще сплять, забирала подарунки і, сяючи від захвату, поверталась в дитячу. Ляльки і м’які іграшки приєднувались до тих, що вже в мене були. Я давала їм імена, замінюючи друзів, бо до мене додому ніхто не приходив. Татові не подобалась моя школа, а я, тиха та спокійна дитина, погоджувалась грати самостійно. Аби точно нічого вдома не розбити.

Іноді серед подарунків було щось інше. Набір одягу для ляльок (бо всі вони повинні вдягнути сукенки, та ще й пройти по імпровізованому подіуму), дитячий посуд (потім ми їли тортики з пластиліну). Одного разу мені подарували величезний ляльковий будинок, і я провела біля нього всі новорічні канікули, розселяючи своїх улюблениць в кращі кімнати. Цей ляльковий будинок досі знаходився десь тут, напевне, лежав з рештою іграшок на горищі в спеціальній шафі, аби колись я могла показати своїм дітям, з чим гралась їх мама.

Я вміла чекати в дитинстві, але втратила цю здібність з віком. Ті кілька днів, що лишились до суботи, моменту, коли я нарешті буду вільна та втечу з цього будинку, здавались мені вічністю. Та, лягаючи в п’ятницю ввечері спати, будильник я не заводила. Навпаки, довго крутилась, намагаючись заснути, а тоді немов провалилась в небуття.

А очі відкрила вже опівдні. Сонячне проміння пробивалось крізь цупкі штори, нагадуючи, що пора б вже ставати, і я потягнулась, не розуміючи до кінця, де знаходжусь. В свідомості була повна каша, і я відчувала себе розбитою. Навіть з ліжка не одразу встала, а тоді, завернувшись в халат, рушила до ванної і довго вивчала своє відображення, намагаючись зрозуміти, чи це ще я, чи інша дівчина. Під очима залягли темні кола, і виглядала я втомленою.

Мені було страшно виходити. Ніколи я так довго не стирчала в ванній, не вдягалась так повільно, наче сподівалась, що коли нарешті визирну з кімнати, все вже буде позаду. Я хотіла, щоб зовні не було ніякої Вікі, мама вже вилікувалась… Та не можна так поспішати. В моєму житті нічого не відбувалось так швидко. Треба чекати.

Довго. Терпляче.

Просто чекати.

Я ще раз плеснула холодною водою собі в обличчя, схопила гребінець, бездумно провела ним по сплутаному темному волоссю. З дзеркала на мене дивилась бліда… Ні, біла, як стіна, дівчина. В очах переляк, цей страх перед майбутнім, що лишиться, напевне, назавжди. Я навіть схудла. Зап’ястки стали тоншими, вилиці виділялись різкіше, і виглядала я хворобливо. Вікі завжди заздрила нам з мамою, бо ми, хворіючи, худнули і ставали аристократично блідими. А Вікі вважала це привабливим. Їй же, аби лишатись в формі, доводилось уникати стресів та сидіти на дієтах.

Я всміхнулась.

Якби ж то моєю найбільшою проблемою були зайві кілька кілограмів, я б раділа неймовірно! Та, на жаль, мені це не світить.

Я струснула головою, женучи геть дурні думки. Треба прийти до тями, позбутись цього сумного вигляду. Може, ще нічого не вирішилось, і я….

Побачу батька, що святкує свою перемогу над Олегом? Раптом так? Обманув вдруге, позбавив всього! А якщо батько знав? Здогадався, що Олег – колишній Вікі? Це ж не так складно перевірити!

Серце забилось швидше від тривоги, і я змусила себе вийти з ванної. Сіла на край ліжка, взялась переконувати себе, що все добре.

Не треба хвилюватись.

Марно.

В тиші кімнати я була полонянкою, лялькою, що чекала приговору. Стало гидко від однієї думки, що зараз доведеться спуститись донизу і знову сидіти з лялькою, тільки не пластиковою, а живою, татовою «коханою» дружиною, яку він замінить, коли вона остаточно йому набридне.

Яка гидота!

Я смикнулась, аби вирвати себе з заціпеніння, і тоді ж в моїй кімнаті тиша розірвалась на шматки, бо гучно задзвонив мобільний телефон.

Я навіть не глянула, хто ж там мені дзвонив. Швиденько провела пальцем по екрану, приймаючи виклик, та піднесла мобільний до вуха, витиснула з себе коротке:

– Алло.

– Станіслоаво? – голос Анатолія Ігоровича прозвучав зовсім несподівано.

Страх перед майбутнім змінився переживанням за маму. Це було зрозуміле, знайоме відчуття, але все одно страшне. Я витиснула з себе слабку подобу усмішки, знаючи, що, хоч мене ніхто й не бачить, так я говоритиму впевненіше.

– Слухаю вас, Анатолію Ігоровичу, – промовила я.

Дзвінок лікаря завжди приносив з собою новини. Рідко вони були хорошими. Але ймовірність є, і я з усіх сил молилась, аби цей раз був саме таким.

– Ми вже все затвердили з нашими німецькими колегами, – лікар явно ледь стримував радісне хвилювання. Він щиро переживав за мою маму і дуже хотів їй допомогти. – У вівторок ви з Алевтино одразу можете вирушити до Німеччини, перевезення вам організують.

– Що? – я застигла. – Але ж я внесла тільки половину суми.

Якщо вони вже призначили операцію і зупинять її останньої миті, бо грошей не вистачить… Чи відмовлять мамі в реабілітації…