Розділ дванадцятий

Ввечері вдома було дуже тихо. Я почула тільки, як батько вийшов з кабінету, потім гучно грюкнув дверима, що вели в його спальню. Напружена, страшна атмосфера, що панувала в кожній без винятку кімнаті нікуди не зникла, навпаки, тиша стала гострішою і небезпечнішою.

Я чекала. З документами треба було розібрати якомога скоріше, відправити їх Олегові, аби більше не бути його боржницею і чекати ходу у відповідь. Я приблизно уявляла собі, як зайти до батьківського кабінету, але щоразу, підходячи ближче до дверей, зупиняла саму себе та задумувалась, чи справді пора ризикувати. Може, зачекати, доки тато і Вікі заснуть, і тоді вже? Аби точно не потрапити нікому на очі?

Мої роздуми обірвав гучний дзенькіт скла. Наче хтось в двері кинув склянкою.

У нас в домі ніколи досі не били посуд. Батько ненавидів істерики та зневажав жінок, що можуть влаштувати скандал на рівному місці. Моя мама до таких ніколи не відносилась. Вікі, щоправда, могла проявити себе по-різному, але вона вміла стримуватись, бо знала, що не варто сердити свого чоловіка.

Ну, або я вважала, що вона знала. Бо, судячи з крику, що долинав зі спальні, вони з батьком ніяк не могли помиритись.

Мене не мало це хвилювати. Я пам’ятала синці на зап’ястях Вікі і розуміла, що татові остаточно дах зірвало, але дозволити собі в якусь мить жалість до мачухи означало програти. На кін поставлено життя моєї матері, і ризикувати нею зараз, аби втрутитись і захистити Вікі, я не могла.

Крик повторився, і я зважилась – штовхнула двері, вийшла до коридору і застигла біля порогу власної кімнати, напружено вдивляючись в напівтемряву порожнього будинку. В спальні всі затихли, і я розуміла, що мене не має турбувати, що там відбувається, але все одно тихенько підкралась до дверей та прислухалась.

Сподіваюсь, батько на вбивство не піде, адже так?

Ні, здається, Вікі плакала. Я не вслухалась в її скавчання, але здивувалась, бо досі не бачила цю жінку зі сльозами на очах. Вона була кам’яною і не здатною на людські почуття. Але зараз.. Просто стерво, що загралось і зараз отримало свій відкат.

– Будеш в борговій ямі, – її голос тремтів від хвилювання, – згадаєш мої слова! Але ти бачиш тільки те, що хочеш бачити!

– Пельку стули! – обірвав її мій батько. – Це вигідний договір, я тобі триста разів тобі про це казав. А Олег хоч і при грошах, але дурний. Він і не помітить, як в моїх руках опиниться більша частина його бізнесу. Як тільки він підпише договір, він сам мені все віддасть!

– Придурок! – виплюнула Вікі. – Нічого він тобі не дасть! Ти що, не бачиш? Він же просто знущається над тобою. Водить, дражнить, як кіт мишу! Йому тільки кігтем тебе притиснути лишилось!

– Ми вже затвердили текст договору, – прошипів батько у відповідь. – лишилось поставити підпис! Ти мене за кого взагалі маєш? І перестань пхати носа до чужого проса! Твоє діло – гарно виглядати і правильно посміхатись. Алевтина, – я здригнулась, почувши ім’я матері з його вуст, – ніколи собі такого не дозволяла!

– Так що ж ти викинув її на вулицю?! – істерично вигукнула Вікі. – Возився б і далі зі своєю інвалідкою!

– Заткнись! – прогарчав Дмитро. – Бізнес-вумен обдерта! Алевтина мені доньку народила, а що ти можеш? Мужиків розводити на бабки? Свого колишнього, шмаркача того, як його там звали, на цілий бізнес розкрутила, плювати, що дрібний, і думала, що тут також вийде? Вважала, що наплетеш мені про дитину, і я кинусь переробляти шлюбний контракт?!

– Ти…

Я не стала дослуховувати, тільки відсахнулась від дверей, розуміючи, що ще слово – і не втримаюсь, влізу в розмову. А мені було що сказати і батькові, і мачусі з приводу моєї мами та обманутого Олега. Але ризикувати заради правди та хвилинного задоволення…

Ні.

Потім скажу.

Та й то навряд.

Я обережно відступила подалі від батьківської спальні, намагаючись ігнорувати сварку, і завмерла навпроти дверей до кабінету. Логічніше було б повернутись до себе та дочекатись, доки Вікі і батько помиряться та ляжуть спати, але я наче прилипла до стіни, не в силах змусити себе пройти повз. Пальці намацали в кишені дублікат ключа, який я прихопила з собою, не розраховуючи навіть, що зможу дістатись до сейфу.

Думка про те, що батько знову хоче обманути Олега, змусила мене стрепенутись. Він не заслужив бути ще раз обманутим. А раптом Олег не передбачив такий розвиток подій? Раптом він всерйоз збирається підписувати ту угоду, що зруйнує йому життя?

Я завмерла біля дверей та потягнулась до замкової щілини, але не встигла нічого зробити, бо двері батькової спальні відкрились настіж, і Вікі вистрибнула звідти, немов ошпарена.

Я застигла біля дверей, відчуваючи себе останньою ідіоткою і не знаючи, куди дітись. Хотілось провалитись крізь землю. Вікі лише зміряла мене презирливим поглядом та всміхнулась так, немов її геть не здивувало, де я стою, а тоді спробувала крадькома втерти сльози. Вона не змила туш перед тим. Як лягала спати, і тепер під очима були чорні патьоки, а Вікі навіть не помітила, що розмазує косметику по обличчі.

Сльози роз’їдали і тональний крем, без якого Вікі ніколи не ходила, і тепер я бачила звичайну, змучену жінку, що в свої тридцять п’ять давно втратила і свіжість, і жіноче достоїнство, і більше не могла нікого заворожити.