Розділ десятий

Я ніколи не була у великому захоплені від високих офісних будівель, де можна випадково заблукати, просто обравши сходи замість ліфту, і страшно звернути не туди, бо всюди – плетиво коридорів та приміщень, офіси, що змішались між собою, і люди-люди-люди. Страх перед такими місцями виник у мене ще в дитинстві і залишився аж дотепер. Та і в офісах мені доводилось бувати дуже рідко. Батько ненавидів запрошувати мене до себе на роботу, він наче боявся, що я розвідаю щось таке, чого не повинна знати.

Я приходила до нього на роботу ще зовсім дитиною, блукала висоткою, тремтіла в ліфті від передчуття чогось неймовірного та чіплялась за мамину руку, бо знала, що загублюсь, варто тільки її відпустити.

Зараз, коли я трималась вже за руку Олега, присутність батьків поруч не здавалась такою вже необхідною. Лаврова я сприймала, як захисника, чоловіка, якому можна цілком довіритись. Я боялась дозволяти собі стосовно нього такі почуття, але навіть страх не заважав мені поступово приходити до висновку, що від своїх емоцій, а тим паче від чогось серйознішого, так просто не втекти.

Доведеться або відчайдушно пручатись і далі, або підкоритись та насолоджуватись тим, що такі стосунки могли б мені дати.

– Проходь, – Олег легенько підштовхнув мене вперед, нагадуючи, що стояти в ліфті стовпом, забувши про те, де я і хто я, не варто. Я підкорилась та спокійно зайшла до офісу.

– Добрий день! – усміхнена дівчина, що сиділа на рецепції, піднялась зі свого місця і швидко окинула мене поглядом, наче оцінюючи, до кого б то я могла прийти. – Вітаю вас в нашій компанії! Вам було призначено?

Рецепціоністка так і сяяла привітністю. Її фірмова фальшива усмішка немов приклеїлась до вуст, на мене вона дивилась спокійно і розслаблено і, здавалось, не бачила за моїм образом людини, тільки важливого гостя, якого, ясна річ, треба правильно привітати.

– Вона зі мною, – Олег, що затримався на кілька секунд біля ліфту, бо з кимось вітався, підійшов до рецепції та, перегнувшись через стійку, щось взяв – здається, електронний ключ. – Це Станіслава Дмитрівна, мій… Діловий партнер.

Рецепціоністка всміхнулась мені вже менш природно та струснула темним волоссям. Кинутий на мене крадькома погляд був, треба сказати, оцінюючим. Напевне, вона вже прикидала, де це я можу працювати, що мене представили як ділового партнера.

Я і сама, якщо чесно, не уявляла, чому Олег вирішив охарактеризувати мене саме так, але, звісно ж, не стала у нього уточнювати прилюдно, тільки рушила слідом за чоловіком, розправивши плечі та гордо задерши носа. На презирливий погляд рецепціоністки відповіла тим самим, немов підкреслюючи свій статус.

Насправді я не відчувала стосовно цієї незнайомої мені дівчини ніяких негативних емоцій, але розуміла, що маю відповідати тим умовам, в які мене поставили.

Здається, Олега повеселила моя поведінка. Він всміхнувся, окинув мене поглядом у відповідь, але, доки ми долали коридор, не зронив ані слова.

В приймальні була тільки секретарка, на щастя, схожа не на мисливицю за мільйонерами та олігархами, а на професіоналку, зацікавлену винятково у виконанні власних службових обов’язків. На вигляд їй було років сорок, привіталась вона досить строго та спокійно. Оцінюючих поглядів ця жінка собі не дозволила, а Олег не став представляти мене діловим партнером – він взагалі ніяк не позначив мій статус.

– Ірино, – звернувся він до жінки, – мені треба до фінансистів, зробиш для Станіслави каву? Повернусь хвилин за десять.

– Так, звісно, – строго кивнула Ірина. – Станіславо, сідайте, – вона вказала на м’який диван. – Щось ще до кави?

– Ні, – я трошки знітилась. – Дякую, нічого не треба.

Олег, наостанок всміхнувшись, лишив мене в приймальні та вийшов. Питати, куди саме та коли повернеться, не було сенсу – бо й так все сказав, – тому я лишилась сидіти на місці, уважно роздивляючись приймальню та двері в кабінет Лаврова.

Ірина не проявляла до мене жодного інтересу, за винятком ввічливої уваги, яку була зобов’язана демонструвати, і мені це подобалось. В приймальні виявилось спокійно, і я навіть трошки розслабилась, зраділа можливості побути наодинці з собою та зі своїми думками. Думала, що зможу за час відсутності Олега розібратись в собі…

Не склалось, бо до приймальні влетіла зграйка дівчат, очолена тією самою рецепціоністкою.

– Він її привів? – худенька білявка, вдягнена в костюм, ледь не відвертіший за мою бісову сукню, буквально прилипла до столу Ірини. Рецепціоністка застигла поруч, ще дві дівчини зупинились за крок від неї.

Жодна з них мене не помітила. Всі дівчата впились поглядами в Ірину, а та, професійна та строга, кинула на них лише кілька холодних несхвальних поглядів, навіть не дуже виразних, аби її потім ні в чому не могли звинуватити.

Витримка неймовірна. У мене не було жодних сумнівів, що ці дівчата надзвичайно її дратували.

– Кого? – холодно поцікавилась Ірина.

Здається, в цій ситуації вона була на моїй стороні.

– Ну, цю… «Ділового партнера», – зобразила лапки пальцями рецепціоністка. – Пришла, фіфа така, груди вперед, попу назад, – дівчина замахала руками, намагаючись зобразити мої форми. – На Олега акулою дивиться. Діловий партнер, ха! Знаю я, що в кабінетах з такими діловими партнерами роблять!