Розділ восьмий

Прокинувшись, я довго не могла зрозуміти, де знаходжусь. Незнайомий світлий інтер’єр віддавав порожнечею, і я дивилась в стелю лише тому, що вона була знайомого білого кольору, а лампа мало відрізнялась від тієї, що була у мене в кімнаті.

Потихеньку приходило усвідомлення того, що я заснула в ліжку у Олега. В його квартирі. Господи… Це чим треба було думати, щоб вчора послухатись батька і приїхати до майже стороннього чоловіка, ще й ледь не лягти з ним до ліжка! Зрештою, я навіть все виконала, тільки зосталась під ковдрою одна… Я ж Олега майже не знаю! Про яку довіру взагалі може йти мова?

Мама говорила, що треба вірити почуттям, а не аналізувати все. Але якби я довірилась почуттям вчора, то, напевне, прокинулась би в обіймах незнайомого чоловіка. Не знаю, було б це добре чи погано.

Порадитись мені було ні з ким. Маму не можна тривожити такими дурницями, поки вона не вилікується, батько мене хіба що піджене, вимагатиме якомога скоріше підмазатись до ділового партнера, аби отримати потрібний підпис.

Як це мило…

Я сіла на ліжку і запустила пальці в уже сухе волосся, що стирчало в різні боки. Напевне, я зараз схожа на пугало. І щока болить після вчорашнього ляпасу… Невже синець?

Дзеркала в спальні не було, і я відчинила двері та визирнула до коридору. Зробила це скоріше за звичкою, як вдома, коли не хотіла, аби мене хтось побачив, хай то прислуга, мачуха чи батько, і з подивом виявила, що ми в квартирі з Олегом були не вдвох.

З місця, де я стояла, неможливо було побачити всю вітальню, тільки її частину. Зате було чудово чутно голоси, і я легко впізнала любого батька.

– Ти ж розумієш, що дівчинка трохи прикрасила, – батько явно широко всміхався, на всі свої тридцять два зуби, між іншим, несправжніх, та дивився на Олега так, наче не розумів, чому його не дуже радісно вітаюсь. Принаймні, це в стилі мого батька. Він може навіть не зрозуміти, з чого б це раптом хтось образився на все те, що зробила Вікі.

– А твоя дружина? – напевне, Олег зараз скривився. – Дмитре, я все розумію, але нащо воно мені треба? Василь пропонує умови, кращі, ніж у тебе. Я можу підписати угоду з ним і просто не морочити собі голову. Впевнений, Олена, – так звали маму Іри, дружину Василя Андрійовича, – не кидатиметься на мене, наче дикий звір, якщо я раптом зазирну до них в гості.

Батько кашлянув.

Я просто-таки бачила, як він ледь стримується, аби не закотити очі. І якби Олег не був йому таким важливим, батько ліниво заявив би, що легко знайде іншого ділового партнера, у якого до нього буде менше претензій.

– Віка переживає за Станіславу, – замість цього зронив він.

Я ледь не поперхнулась.

Якщо Вікі про мене і думає, то лише уявляючи, що я нарешті кудись зникла з її життя.

– Вона не хоче, аби дівчинка закохалась та наробила дурниць, – продовжив батько. – Все-таки, вони дуже близькі…

– Вікторія терпіти не може Стасю, у неї це на лобі написано, – відрізав Олег. – Я не сліпий та не вірю в цю сімейну ідилію. Крім того, ляпас – то явно не прояв великої любові. Так що, будь ласка, поясни своїй дружині, з якою метою збирався використати доньку, і розкажи їй, що «материнські» почуття треба було потримати при собі. І запам’ятай, що вона – це єдина причина, з якої я досі  не кинув тобі ці папери в обличчя і не послав куди подалі. Бо фінансової вигоди я тут не бачу.

– Олеже…

– Краще рушай до дружини, – процідив Лавров, – і не сердь мене, будь ласка.

– Вікторія сама може тобі все пояснити та попросити пробачення, – нарешті неохоче промовив Дмитро. – Думаю, це буде правильно.

– Так, звісно, – Олег говорив так холодно, наче хотів заморозити і батька, і Вікі. – Обов’язково поговорю з нею… Якось наступного разу. Сподіваюсь, перед цим вона вип’є заспокійливого. А зараз розмову скінчено.

Я знала, що батько невдоволений. Він терпіти не міг, коли хтось ставився до нього з неповагою. Але, ймовірно, він ну дуже хотів отримати цю угоду.

В своєму батькові я не сумнівалась. Його меркантильність періодично переходила всі межі, а жага до грошей робила його сліпим.

– До зустрічі. Сподіваюсь, коли ти охолонеш, ми зможемо обговорити справи, – промовив батько.

– Я зателефоную, коли вирішу, що настав час для розмови, – відрізав Олег. – До зустрічі.

Я притиснулась до дверей, не знаючи, що робити, повернутись до кімнати чи показати, що я все чула. Батько вже покинув квартиру, а я продовжувала стояти, борячись з тремтінням в ногах – якраз до того моменту, доки Олег не піднявся нагору сходами, і втікати стало надто пізно.

– Прокинулась вже? – в голосі чоловіка відчувались дратівливі нотки, очевидно, як нагадування про конфлікт з моїм батьком, але він намагався говорити м’яко, аби мене не налякати.

– Так, почула, що хтось прийшов, – озвалась я та натягнула футболку нижче, аби вона не так відкривала мої ноги.

– Твій батько, – Олег подав мені дорожню сумку, – вирішив особисто привести тобі одяг.

– Сподіваюсь, він не чекав, що йому за це кланятимуться в ноги?

Сказала – і всміхнулась власним словам. Звісно ж, саме цього він і чекав. Батько завжди сподівався, що йому будуть вдячні за кожну дрібницю, що б він не зробив. А найкраща вдячність – то фінансова винагорода. На щастя, безкорисним мій таточко вмів бути лише тоді, коли за це йому платили інші.