Розділ сьомий

Я зайняла пасажирське місце, відкинулась на спинку зручного крісла, пристебнулась і запізно згадала, що не взяла з собою навіть сумку. Звісно, дарма, треба було прихопити, бо може знадобитись, але…

Якщо чесно, я ледь трималась. Все було як в тумані.

– Все в порядку? – зважився спитати Федір, коли ми від’їхали від дому вже достатньо далеко. Він наче боявся, що тато сидить на задньому сидінні чи сховався в багажнику і підслуховує нашу розмову, того говорив дуже тихо. Майже пошепки.

– Все чудово, – холодно відповіла я, ясно даючи зрозуміти, що не маю наміру з ним розмовляти.

Федір кивнув, наче переконавшись в своїй думці про те, що за нами стежать, і залишок дороги ми провели в мовчанні. Зовні стрімко темнішало, сонце сховалось за горизонтом, повний місяць та зорі – за хмарами, що затягнули все небо. Починався дрібний дощ, що загрожував перейти в грозу, і я раптом згадала, що не взяла з собою парасольку.

Ця думка здалась такою примітивною на фоні всього, що трапилось, що я ледь стримала сміх. Федір не зрозумів би.

Хоча яке мені діло до того, що він там собі думає?

Автомобіль зупинився біля новобудови, і я зміряла поглядом будинок.

– Куди мені? – спитала я, навіть не розраховуючи на відповідь.

– Пентхаус, останній поверх.

– Он як, – гмикнула я. – Добре. Дякую. Ти вільний.

– Може…

– Вільний, – відрізала я, штовхаючи двері автомобіля та виходячи під дощ. – Їдь.

Федір звик бути слухняним. Він навіть не спробував провести мене до під’їзду, і його геть не здивувало те, що я стою на тротуарі і поки що не поспішаю підходити до будинку. Я почула, як за спиною зашурхотіли шини – це Федір обережно вирулював з двору, не збираючись затримуватись тут надовго.

А я, навіть не відчуваючи, як дощ, що лив наче з відра, б’є мене по шкірі, повільно побрела до наглухо зачинених дверей під’їзду.

Можна було б набрати номер потрібної квартири… Якби я його знала. Я навіть не здогадувалась, як користуватись цим домофоном, так і дивилась на ці кнопки, якби з під’їзду не вискочила якась жінка. Вона, здається, навіть не помітила мою присутність, так, пролетіла повз, штовхнувши двері, і я встигла прослизнути всередину слідом.

Як і очікувалось, під’їзд був новим та чистим. Широкий сходовий майданчик, рівні сходи, якісні поручні, не щось розхитане, я в старих будинках. Просторий, великий ліфт, в який я зайшла і ледь не осіла на підлогу, відчуваючи, як навалилась вся накопичена втома.

Будинок був високим, і я ткнула по кнопці, що відповідала останньому поверху, закрила очі і схопилась за поручень, намагаючись не прогнозувати собі нічого поганого. Тільки на півшляху зрозуміла, що треба було змусити Федора хоча б піджаком поділитись.

Мокра футболка неприємно липнула до тіла, і я відчувала, що починаю тремтіти. Ще кілька хвилин, і я перетворюсь на шматок криги. Захворію та помру батькові на радість.

Цікаво, а після моєї смерті Олегові стане совісті допомогти моїй мамі, чи нема тіла – нема діла?

Я засміялась та струснула головою, аби викинути звідти усяку гидоту, що лізла в свідомість. Треба дивитись в світле майбутнє, мріяти про краще, насолоджуватись кожною секундою, чи як там пишуть в мотиваційних книжках, які зрідка читала вголос мама, намагаючись мене збадьорити.

Ліфт нарешті запищав, позначаючи, що доїхав до потрібного поверху, і я вискочила назовні, сподіваючись на те, що хоча б тут не буде плутанини. І справді, двері виявились лише одні, і я, не давши собі злякатись, підійшла впритул і натиснула кнопку дзвінка.

Хоч би це була квартира Олега!

І хоч би він був один…

Раптом в голову прийшла дурна думка: а раптом він одружений? Чи в нього дівчина є? Він же не жив сім років, наче монах! Нормальний чоловік зі своїми потребами. Хто сказав, що зараз мені двері не відчинить якась жінка?

Та ні. Двері не відчиняли в принципі, і за дві хвилини я вже була готова визнати поразку, аж раптом почулось сухе клацання. В замковій щілині повертався ключ.

Я замружилась на мить, а тоді злякано відкрила очі, аби переконатись, що бачу того, кого чекала.

Так, в дверному отворі стояв Олег, на щастя, вдягнений. Стискав в руках порожній келих. Сам був скуйовджений та босий.

– Привіт, – прошепотіла я. Голос на кілька секунд пропав, і я відчувала, що ще трохи – і зайдусь приступом кашля. Але замість цього знайшла в собі сили прохрипіти: – Мене тато відправив до тебе. Розповісти, що Вікі – остання дурепа, він геть не думає, що ти пристарілий любитель молоденьких дівчат, а я взагалі доросла жінка, і це нормально – мати стосунки з чоловіком. І сказав робити все, що завгодно, аби ти погодився підписати ту угоду. От.

Олег криво всміхнувся.

– Пустиш? – уточнила я.

– Що? А, – він тільки зараз зрозумів, що все ще тримав мене на порозі. – Звісно. Заходь.

Я зробила невпевнений крок вперед, і Олег, зрозумівши мій переляк, спіймав мене за руку та буквально втягнув до квартири. Відпустив тільки на секунду, аби зачинити за мною двері, і знову повернув ключ в замковій щілині, перерізаючи всі можливі шляхи для відступу. Ще було вікно, але ж не стрибати мені з двадцятого, чи якого там, поверху!