Розділ 14_1

У житті інколи бувають такі миті, що здається зараз помреш від страху. 

В мене ця мить настала саме зараз. 

Неслухняними ногами роблю крок, потім ще один. Здається, я рухаюся як черепаха, але це максимум, що я можу з себе витиснути. 

Підсвідомо відтягую момент, коли я точно буду знати, що сталося з моєю дочкою. 

— Маргарито, швидше!- підганяє мене нетерпляче Макар.

Щось в його голосі змушує мене ожити. В ньому я не почула істерики. Болю батька, який можливо втратив дитину. А це означає одне з двох — або з Лілею все добре, або Макар не встиг прив'язатися до неї настільки, щоб по-справжньому боятися її втратити. 

Біжу стежкою вниз. Схил крутий, взуття їде на дрібних камінчиках, тому доводиться хапатися за найближчі гілки. 

Перше що я бачу, оминувши край скали, це спину Макара. Він сидить у глибокій ямі, схилившись над чимсь. 

Я різко зупиняюся, втягую в себе прохолодне повітря, істерично скрикую. Невже я помилилась? Невже Ліля справді впала з того обриву?

Та потім чоловік підводиться, і я бачу, як маленька ручка обвиває його міцну шию. Макар розвертається і моя доня підносить погляд, зустрічається з моїми очима. Вона вся брудна у пилюці, штанці на колінах протерті, та долоньки у саднах. 

Але я все одно щасливо сміюся і біжу до них швидше, не боячись, що впаду та скочусь у прірву. Бо моя доня жива. І декілька подряпин ніщо у порівнянні з тим, що я собі напридумувала. 

Кар'єр виритий виступами, наче величезна піраміда. Широкі сходинкоподібні смуги спускаються все нижче. Макар стоїть на декілька смуг нижче і я намагаюся спуститися до нього якомога швидше. Ковзаю на дрібному камінні, декілька разів падаю, та встигаю притриматися руками, зчісуючи до піску ніжну шкіру долонь. Та на біль чи неприємні відчуття зараз не звертаю уваги. Для мене зараз головне торкнутись своєї дитини, остаточно переконатися, що з нею все гаразд.

Опинившись на один виступ вище, де стоїть Макар, падаю на коліна і схиляюсь до нього. Протягую руки. Він подає мені Лілю і я щосили тягну її на себе, притискаю до грудей, присівши на землю. 

— Лілю, дочечко моя. З тобою все гаразд? - обмацую кожен сантиметр її малого тільця. - Як ти тут опинилась? Що сталось?

Роздивляюсь її забруднене обличчя, очі червоні, заплакані, нижня губа трясеться.

— Я хотіла дістати свою ляльку, - показує пальчиком кудись вниз. - Але не змогла. Яма дуже глибока.

Дивлюсь у бік, куди вона показує. Там, на дні урвища справді щось лежить. Дно так далеко, що лише за блакитною сукнею можу зрозуміти, що то нова лялька Лізи, яку подарував Макар. 

Навіть не уявляю, як Ліля думала туди спуститись. Здається, туди неможливо добратись, щоб не покалічитись. Це ще щастя, що ми вчасно прийшли і дочка відбулася лише незначними подряпинами. 

Поруч на виступ вилазить Макар. Теж весь брудний, а на пальцях його помічаю краплини крові. З кам'яним обличчям він забирає в мене Лілю і притискає до своїх грудей. Мені хочеться обуритись на його дії, але придушую перший порив. Розумію, що сама я не винесу звідси дочку. Вона досить важка і потрібні сильні руки.

— Забираємося звідси, - кидає він мені.

А потім, на мій подив, протягує мені руку. Я мить дивлюся на його долоню, і зрештою приймаю допомогу, переплітаю пальці з його пальцями. Він смикає і я різко опиняюся на ногах. Але навіть після того не відпускає. Рушає першим, однією рукою тримаючи нашу дочку, іншою тягне мене за собою. 

Поки йду, ловлю себе на думці, що мені приємна його допомога. І виявляється він досить сильний, з легкістю виводить нас із прірви за лічені хвилини. 

— Забирай Ему і йдемо до машини, - коли ми опиняємося на галявині, командує важко дихаючи.

Лише зараз він роз'єднує наші пальці, і я кивнувши, поспішаю відвести Ему від краю прірви.

— А як же моя лялька, - скиглить Ліля на руках у батька. - Мені треба її дістати. Я не можу її тут залишити.

— Я куплю тобі іншу, - обіцяє Макар. - Ця вже зламана.

— Це ти винна. Ти навмисно її туди кинула! - кричить моя дочка до Еми, як тільки ми підходимо до них ближче. 

Я здивовано дивлюся на Лілю, а потім на Ему.

— Це правда? - запитую суворо.

— Ні. Це вийшло випадково. Я не хотіла, - виправдовується Ема, ледь не плаче.

Ми з Макаром переглядаємося, зрозумівши, що тут сталося. Він незадоволено стискає губи, кидає на Ему холодний погляд, але нічого їй не каже. І я вдячна йому за це. Зараз не час розбиратись, хто винен. Головне, ми їх знайшли і тепер треба завести їх додому. 

Залишаємо галявину і йдемо стежкою до машини. Макар несе Лілю, я веду за руку Ему. Порив холодного вітру б’є в обличчя, а небо вже повністю затягнуло чорним. Добре, що ми вчасно знайшли дівчат. Ема могла б сховатись під дерево, а от Ліля навряд чи змогла вилізти самостійно з тієї глибокої ями.

Ми якраз встигаємо заскочити в машину, як на лобове скло падають перші краплі дощу. А через секунду починається справжня злива. 

Лобове скло заливає тек, що двірники не встигають прибирати воду. Макар зосереджено кермує, весь напружений від того, що машину час від часу заносить. Ліля сидить у мене на руках, міцно тулиться до моїх грудей. Я відчуваю, як важко вона дихає, їй страшно. Ема тихо сидить на задньому сидінні. Треба буде поговорити з Катею про її поведінку. Це вже переходить усі рамки. Сьогодні могла б трапитись біда через витівки Еми. Через неї Ліля пішла до кар'єру. Через неї спустилася в урвище, щоб дістати улюблену ляльку.