Розділ 13

— Як це ти їх загубила? - гримить його голос. - Розповідай, що сталось.

Мить і він вже поруч зі мною, стискає мій лікоть. Його рішучість бентежить, та водночас заспокоює. Я не сама. 

— Ліля та Ема гралися у дворі, - промовляю тремтячим голосом. Обличчя Макара розпливається через сльози в очах. Я не можу себе контролювати, емоції рвуться назовні. - Я працювала за машинкою. Не знаю, скільки часу пройшло. А коли вийшла... їх ніде не було.

— Може вони у Каті, - говорить спокійно, не розуміючи всієї серйозності ситуації. - Ти заходила до неї?

— Каті немає, - схлипую. Сльози обпікають щоки. - Ще вчора вони з Сергієм поїхали на весілля до якогось його друга. Вони залишили на мене дитину. А я примудрилась загубити і їхню дочку і свою. Що ж це буде.

— Заспокойся. Тут головне не панікувати, - і хоч він говорить досить впевнено, в очах його помічаю хвилювання. - Ми їх знайдемо. Село невелике. Вони не могли далеко зайти. Може десь граються у чагарниках і ти їх не побачила.

— А якщо ні? - чомусь уява малює найгірший сценарій. 

Скільки в новинах розказують про викрадених дітей. В нас такого ніколи не траплялося, але це не означає, що цього не може статися.

Він дивиться на мене мить збентежено, можливо думає те ж саме. А потім стрімко рушає до хвіртки, тягне мене за собою. Ледве перебираю ногами, зашпортуючись за дрібне каміння, але не відстаю.

— Прочешемо найближчу територію. Я перевірю закинуті будинки, ти перевір сусідів, - командує, відпускаючи мій лікоть, коли ми опиняємося на дорозі.

Він ставить паперовий пакет на капот машини і, більше не сказавши ні слова, рушає в бік сусідської закинутої хати, важкими кроками віддаляється від мене. Я ще мить дивлюсь йому в спину, надіючись на його цілеспрямованість і рішучість. 

Якщо Макар щось задумав, він обов’язково зробить це. Він знайде нашу дочку. 

Та після довгих пошуків вулицями села ми так і нікого не знайшли. Я зайшла до кожного сусіда, перепитала усіх, хто міг бачити дівчат. Але результату нуль. 

У відчаї я повертаюсь до будинку Макара в надії, що хоч у нього є результати. Та глянувши на нього, усе всередині холоне. Його погляд сухий та порожній, обличчя кам'яне. Він швидко скорочує між нами відстань і стискає широкими долонями мої плечі, нависнувши наді мною.

— Ти маєш знати, куди вони могли піти, - він майже трясе мене. І від розуміння, що навіть він на межі, стає моторошно. - Ти ж знаєш цю місцевість дуже добре.

— Макаре, тут безліч різних місць, які можуть зацікавити дітей, - відповідаю тремтячим голосом. - Ліс, річка, кар'єр. Вони можуть бути де завгодно. 

— В якому напрямку нам рухатись? - допитується вимогливо.

Я мить вагаюсь, обдумую різні варіанти.

— Там ліс, він починається відразу за селом, - обертаюсь, показую пальцем за спину. - В протилежному напрямку кар'єр. Річка між лісом та кар’єром. 

Макар декілька секунд мовчить, задумано дивиться мені за спину у бік лісу.

— Було б добре знати конкретний маршрут. Так ми б скоротили час. Зачекай...

Він відпускає мене і швидко дістає з кишені джинсів телефон. Щось завзято в ньому клацає, хмуриться. Я стою, не рухаюсь, трішки починаю злитись на нього. У нас дочка пропала, а він вирішив у телефоні погратись.

— Я тут недавно камери поставив, - наче почув мої думки, тихо промовляє. - Якщо вони йшли попри мій дім, то може камера їх засікла.

— Навіщо тобі камери? - дивуюсь.

— На всяк випадок, - зиркає на мене коротко. - Ось, знайшов сьогоднішній день. Мені все, що фіксує камера, скидає на телефон.

— Зручно, - хмикаю.

Ще хвилину чекаю, поки він нарешті не повертає екран телефону до мене. Камера направлена на подвір'я і захоплює частину дороги. Спочатку я нічого не бачу, ніякого руху. Але потім з'являються дві маленькі дівчинки. Вони біжать повз ворота, Ема першою, за нею Ліля з новою іграшкою у руках. Мій погляд прикипає до нечіткого обличчя доньки. Вона розчервонілась, ротик відкритий. Їй важко бігти з великою іграшкою, але вона не хоче відставати від подруги.

— Побігли у бік кар'єра, - піднімаю на Макара зляканий погляд. - Але навіщо? І мені нічого не сказали.

— Ось ми дізнаємось зараз, - цідить крізь зуби, вимикаючи телефон і ховає його у кишеню. - Ходімо швидше. 

Він ловить мене за руку і тягне до машини, на ходу розблоковує її. Ми заскакуємо всередину і вже за мить Макар рушає з місця. 

Я відсторонено спостерігаю, як подарунковий пакет, про який ми забули, злітає з капота і м'яко падає на землю. З нього вивалюється щось рожеве, але я не можу розгледіти, що це. Бо ми вже мчимо дорогою, набираючи швидкість.

Я показую Макару шлях. Коли треба звернути, де пригальмувати, щоб не влетіти у глибоку яму. Ця частина дороги запущена, тут ніхто майже не їздить, лише дехто з односельчан, кому потрібен пісок для будівництва. 

Будинки швидко закінчуються і починаються хащі. Тому я прошу Макара пригальмувати, щоб не проґавити потрібний поворот. 

— Гальмуй, - командую, помітивши нарешті відповідне дерево.

Старий крислатий дуб росте прямо на краю кар'єра. Повз нього має бути стежка, яка веде у прірву. 

Чому дівчата пішли саме сюди? Здається, це найнебезпечніше місце у нашому селі. Пісок сипучий, місцями обвалюється, тут легко можна покалічитись. Якщо не гірше.

Про погане краще не думати, інакше я збожеволію.

Не чекаючи Макара, вискакую з машини і біжу. У вухах гуде, а в голові сидить лише одна думка — лиш би з ними все було добре. Та коли чую тихий плач, серце моє обривається і я прискорююсь, майже лечу. 

Минаю дуб і вискакую на невеличку галявину, після якої стежка йде лише вниз. І різко гальмую, побачивши на краю галявини Ему. Вона стоїть не рухаючись і дивиться кудись вниз. А найстрашніше, те, що поруч з нею немає моєї дочки. 

Перед очима все пливе і я знову зриваюсь з місця. 

— Емо! Де Ліля? - кричу, добігаючи до дівчинки.