Розділ 11_1

— Швидко роздягайся, - командує Макар.

— Що? - шоковано дивлюся, як він розстібає блискавку своєї куртки. - Ти що робиш?

— Намагаюсь вберегти тебе від запалення легень, - бурчить. - Рито, рухайся. Твій одяг промок до нитки.

Замерзлими пальцями хапаюся за язичок повзунка, але не поспішаю виконувати його наказ. Цей момент досить дивний і збиває з пантелику. Тільки що я просто йшла дощем, надіючись якнайшвидше дістатись дому. І в одну мить опиняюся в машині Макара. І ми обидвоє роздягаємося. 

Починаю тремтіти, хоч в салоні досить тепло. Макар помічає це і підкручує пічку на ще вищу температуру. Він вже зняв свою куртку і на ньому залишається лише синя теніска. Він розвертається до мене усім тілом, тримає куртку у руці, дивиться з нетерпінням. 

Я не поспішаючи смикаю повзунок, розстібаючи свою куртку.

— Повільніше можеш? - промовляє роздратовано.

— Від коли ти хвилюєшся за моє здоров'я? - перепитую уїдливо. - Захворію, помру, будеш спокійно жити.

Різкими рухами знімаю з себе верхній одяг. Тканина важка, липка від вологи. Кофтинка теж промокла, але її я не чіпаю, бо під нею лише бюстгальтер. 

— Це ти мене ненавидиш, а не я тебе, - в його голосі відчувається образа. - Одягай.

Кидає мені на коліна свою куртку і я швидко накидаю її на плечі. Вона ще просякнута теплом Макара і від неї дуже гано пахне чоловіком. Несвідомо глибоко вдихаю, відчуваючи легкий трепет всередині.

— Не зовсім ненавиджу, - кажу вже спокійніше. - Але пробачити те, що ти зробив, не можу.

— Те, чого я не робив, - швидко виправляє. - То не я був тоді у кабінеті.

— А твій кабінет місце для непристойних розваг? - всередині підноситься обурення. - Хто хоче може там робити інтимні справи?

— Ти будеш здивована, але я не замикаю кабінет кожного разу, як виходжу.

На ці його слова сказати мені нічого. Бо це звучить досить логічно, і з кожною наступною фразою, відчуваю, що я буду мати вигляд перед ним все більшою параноїчкою, яка нафантазувала собі того, чого не було. 

А я не можу цього визнати. Тому його слово проти мого.

— Штани теж мокрі? - опускає погляд на мої стегна.

— Навіть не надійся, - обличчя моє палає вогнем.

— Що я там не бачив, - хмикає і повертається до керма.

Я горю ще сильніше. Чи то від сорому, чи то від гарячого повітря, яке дує в обличчя. 

Макар більше на мене не дивиться, перемикає передачу і машина рушає з місця. Я сильніше закутуюся у його куртку, відчуваючи, як повільно тепло проникає у тіло, витісняючи неприємний холод. Я більше не тремчу і навіть можу рухати пальцями, які ще мить тому були дерев’яними.

— Як ти тут опинилася? У дощ. Чому йдеш пішки? - запитує Макар після досить довгої мовчанки.

— Їздила у місто. Автобус зламався, - відповідаю коротко.

— Таксі чому не взяла? - зиркає на мене з цікавістю. 

— Не хотіла, - фиркаю. 

На таксі я не маю зайвих грошей, та цього йому говорити не збираюся. Якщо розумний, сам здогадається. 

— Подобається мокнути? - чую сарказм в його голосі.

— Чого причепився? - дратуюсь. 

— Просто мені не подобається, що мати моєї дитини з пакетами долає великі відстані, - каже серйозно. 

— То ти в нас турботливий, - шиплю, затримавши на його профілі погляд. - Може хочеш подарувати мені машину з особистим водієм?

— Я можу, - каже сухо і зустрічається з моїм поглядом.

Глянувши в його очі я розумію, що він не жартує. Макар чоловік діла. Якщо він щось задумає, то обов'язково виконає. 

— Мені нічого не треба від тебе, - бурмочу, відвертаючись до вікна.

Дощ посилюється, періщить по склу, створюючи монотонний фоновий шум. Цей звук не набагато, але відволікає від гучного стукання власного схвильованого серця.

— Тобі, можливо. Але Ліля моя дочка і я хочу, щоб вона жила гідно.

— Хочеш сказати, що вона зі мною жебракує? - знову заводжусь. Кидаю на нього сердитий погляд. 

— Рито, нічого подібного я не кажу, - важко зітхає. - Але я маю набагато більше можливостей, ніж ти. І я можу допомогти. Чому б нам не оголосити нейтралітет заради щасливого майбутнього нашої спільної дочки?