Розділ 10_1

Коробку з лялькою я побачила випадково. Щоб заспокоїтись, вийшла з будинку, щоб зайняти чимсь руки, а на ґанку вона. Лежить під стіною. Великі скляні очі ляльки витріщаються на мене, наче намагаються дорікнути. 

Першим імпульсом було викинути її у смітник. Я навіть взяла її і підійшла до бака, куди ми складаємо пакети зі сміттям. Відкрила кришку і завмерла.

Що я роблю? Це ж лялька, яку дуже сильно хотіла Ліля. Так, її подарував Макар. І саме через це я так реагую. І зараз я готова викинути цю ляльку, лиш би задовільнити свою гордість.

Що зі мною? Невже я настільки егоїстична? Моя дочка зараз плаче у кімнаті, а я думаю лише про свої образи. 

Шість років пройшло. Хіба не час перевернути сторінку? Та чомусь ті спогади для мене занадто свіжі та болючі.

Нарешті дослуховуюсь до здорового глузду і зачиняю бак. Іду у будинок з коробкою у руках. Заходжу до кімнати, де ми з Лілею спимо. Моє ліжко з одного боку, її ліжечко з іншого, посередині біля вікна стіл. 

Дочка сидить на стільці біля столу, обличчям розвернута до вікна. Вона більше не плаче, але не реагує, коли я заходжу. В цю мить остаточно розумію, наскільки я неправильно вчинила і на душі стає гидко-гидко. 

— Лілю, пробач мені, - кажу тихо і підходжу до неї.

Кладу коробку на стіл, схиляюсь над дочкою і цілую її у маківку. Вона підносить на мене сумні заплакані очі, а потім переводить погляд на коробку. Вона дивиться на ляльку не кліпаючи, наче не вірить своїм очам. 

— Пробач, доню. Я не повинна була забороняти тобі брати подарунок від Макара, - мій голос здригається і я нічого не можу з цим подіяти.

— І я можу залишити її собі? - запитує тихо з надією в голосі. 

— Так, вона твоя.

— Дякую, мамусю! – вона підскакує з місця і дуже міцно обіймає мене за талію.

Я тулю її до себе і відчуваю, як всередині все тремтить. 

— Я не хочу, щоб ти зайвий раз плакала, - кажу відчуваючи провину.

Вона відсторонюється і дивиться на мене знизу вверх. Пасмо волосся впало їй на чоло і я обережно прибираю його.

— Я мріяла про цю ляльку, - голос її тихий, ледь чутний. - Ема постійно хизується своєю лялькою і не дає нею гратися. Тепер я маю свою. І теж їй не дам.

Я вже не раз чую від Лілі, що дочка Каті ставиться до неї зверхньо. Спочатку я думала, що то дитячі ігри, що так вони спілкуються. Але з часом помітила, що від такого спілкування моя дитина починає страждати. Можливо Ема переймає поведінку Сергія, який вважає гіршими усіх, хто бідніший за них. 

— Вона твоя і ти маєш право робити з нею все що завгодно, - кажу їй лагідно.

Ліля радісно усміхається, хапає коробку і біжить до ліжка, починає її розпаковувати. Я ще деякий час спостерігаю, як вона обстежує нову іграшку, та згодом виходжу з кімнати. 

Тепер відчуваю значне полегшення. Серце стало на місце, тепер моя дитина не ображена та радіє новою лялькою. 

А я зі своїми образами та претензіями до Макара мушу трішки вгамуватись. Бо сьогодні я нашкодила не йому, а рідній дитині.

Іду до майстерні, сідаю за машинку. Маю замовлення на жакет. Треба пошити його до неділі. Не впевнена, чи встигну. Але якщо працюватиму по декілька годин кожного дня, може все вийде.

Довго чаклую над тканиною, вирізаю лекала. Та посеред роботи мене відволікає дзвінок.

— Рито, прийди, будь ласка, щось я погано почуваюся, - чую слабкий голос Галини.

Кидаю все і біжу до сусідки. Лілю залишаю у кімнаті, кажу їй, що через декілька хвилин я буду. Вона киває, занурена грою новою іграшкою. 

У Галини знову підвищився тиск. Я даю їй майже останню пігулку і обіцяю, що завтра поїду у місто і куплю їй ліків. Довго у сусідки не сиджу, бо дитину саму залишила вдома. Біжу назад.

Йду дорогою і помічаю мою Лілю, яка заходить на подвір'я. Нічого не розумію, куди це вона ходила, поки мене не було?

— Лілю, де ти була? - наздоганяю її біля дверей будинку.

Вона обертається і якось боязко оглядається навколо.

— До Еми, - в очі не дивиться і це дивно.

— І чому повернулась так швидко?

— Вона не хоче сьогодні більше гратися, - відповідає дуже швидко. - Я хотіла свою ляльку показати.

Відповідь мене влаштувала. Хіба може моя дитина брехати? І навіщо їй це? Але поводиться вона якось інакше, ніж перед тим, як я йшла. Занадто радісна, чи що? Чи то вона так іграшкою радіє?

Попрацювати мені знову не дають. Як тільки сідаю за машинку, чую, як хтось стукає в двері. На порозі стоїть Катя з повною мискою печених пиріжків. Їх апетитний аромат забиває ніздрі і я ковтаю повний рот слини. З радістю запрошую її зайти.