Розділ 9_2

Вона біжить у мій бік. 

Моя рука завмирає на ключах, а потім я повільно відчиняю дверцята, не відводячи від дівчинки уважного погляду. 

Вже збираюся вийти, та вона вправно добігає до авто і зупиняється біля відчинених дверцят. Личко її зашарілося від бігу, подих важкий, очі виблискують. У обох долонях вона тримає по великому червоному яблуку.

— Щось сталося? - запитую збентежено, нічого не розуміючи.

— Ось, це вам, - промовляє хрипло і протягує мені ці яблука. - Це вам подарунок. Дякую за ляльку.

Протягую відкриті долоні і вона кладе в них фрукти. Важкі, налиті соковиті. Та пахучі.

— Дякую тобі, Лілю, - кажу щиро, відчуваючи тепло у грудях. - Мама дозволила залишити іграшку?

— Так, - усміхається. 

— Це добре, - киваю. 

Замовкаю, бо раптом розумію, що не знаю, що казати. Я зовсім не знаю, про що розмовляти з рідною дитиною. 

Ліля вгамовує подих і вже стоїть спокійно та з цікавістю роздивляється салон авто.

— У вас гарна машина, - порушує тишу між нами.

— Хочеш посидіти? - Запитую зненацька.

В її світлих очах з'являється радість.

— Хіба що не довго. Мама не знає, що я до вас побігла, - відповідає весело.

Вона оббігає капот і я відчиняю для неї дверцята з пасажирського боку. Допомагаю їй залізти в авто, підтримавши за лікоть. Ліля вмощується на сидінні, зручно спирається на спинку, склавши руки на колінах. Її ніжки висять у повітрі і вона активно мотає своїми старими, подертими чобітками.

— Тут гарно пахне, - переводить на мене переповнений від захвату погляд.

— Просто вдалу пахучку купив. - знизую плечима. 

— А що таке пахучка? - зацікавлено підносить брови.

— Ось така штучка, яка дає гарний аромат, - показую на скляний флакончик, що висить на дзеркалі заднього виду. 

Вона киває і знову розглядає салон. Я кладу яблука на приборну панель, щоб звільнити руки. 

— Я вам ще принесу, потім, - говорить Ліля. - Ці яблука дуже солодкі. Смачні. Вам подобаються яблука?

— Подобаються, - трохи брешу. Насправді я не любитель фруктів. Я більше по м'ясу. Але розчаровувати дитину не хочу. Вона старалася.

Прокручую ключ у замку запалення і знову вмикаю кондиціонер. Прохолодне повітря починає розноситись салоном, витісняючи небажану спеку.

— Ого, так приємно, - дивується Ліля і підставляє до кондиціонера маленькі долоні. - А в дядька Сергія такого нема.

— Ти часто їздиш з дядьком Сергієм? - цікавлюсь.

— Ні, - мотає головою. - Ми з мамою постійно автобусом їздимо. Дядько Сергій не хоче нас возити, а в мами машини немає. 

— А ти б хотіла жити в іншому місці, де багато магазинів, садочки, школи?

— Не знаю, - знизує плечима.

Вона совгається на сидінні, обережно гладить долонею шкіряну поверхню, наче це щось дорогоцінне. Ця дитина нічого не бачила і навіть дороге авто для неї наче космічний корабель, щось незвичне та невідоме.

Раптом приходить одна думка. 

Дуже погана думка з погляду моралі. 

Зараз Ліля сидить у моєму авто, спокійна та довірлива. Я б міг завести двигун, замкнути дверцята і поїхати. Вивезти її звідси, забрати до себе, найняти найкращу няню, влаштувати у найдорожчий садочок. Зі мною вона б мала усе, що забажає. Жила б як маленька принцеса. 

Тільки без мами. І це мене зупиняє. 

Я не можу так вчинити з рідною дочкою. Можливо вона заслуговує найкращих благ цивілізації, та будь-які дорогі іграшки не матимуть ніякого значення, якщо вона буде нещаслива. 

А хіба я можу замінити їй матір? Ні. Я навіть батьком ще не вмію бути. Мені ще треба вчитись та вчитись.

— Я вже піду, бо мама буде хвилюватися, - тонкий голосок Лілі витягує мене з думок. - Вона не бачила, куди я пішла.

— І наша зустріч залишиться в секреті, так? - кажу тихо.

— Так, - широко усміхається. - Будемо дружити, але нікому не скажемо.

Вона протягує маленьку долоню і я обережно потискаю її, огорнувши прохолодними пальцями тонку кисть.

— Домовились, - погоджуюсь, відчуваючи дивний трепет у грудях. - Це буде наша таємна дружба.

— Я навіть Емі не скажу.

— Особливо Емі, - підморгую.

Вона дзвінко сміється, а потім робить щось неймовірне. Тягнеться до мене і на коротку мить обіймає за шию. Легенький дотик, але він викликає в мені стільки щастя, наче я тільки що уклав багатомільйонний контракт. 

Та що там, навіть від контракту зазвичай менше радості.

Ліля йде, а я залишаю село, повертаюся у місто. Всю дорогу усміхаюсь, наче дурний. 

Я ще не знаю, як бути батьком. Але сьогодні вперше відчув, що, можливо, у мене це вийде.