Розділ 8_1

— Я чула, будинок Мостових купили, - говорить Галина.

Вона сидить у кріслі качалці на ґанку і дивиться, як я прибираю її двір від опалого пожовтілого листя. 

— Так, - відповідаю неохоче, активніше працюючи граблями.

Шмиг-шмиг і все листя на купі. Тепер залишилось лише зібрати у мішок, та винести.

— А новий власник молодий красивий чоловік. Багатій.

— Не такий вже й красивий, - скрегочу зубами.

— Ти вже з ним знайома? - у її голосі чітко чую зацікавленість.

— Так, трішки, - бурмочу дуже тихо.

На стару не дивлюсь. Присідаю навпочіпки і починаю згрібати листя у мішок. Воно шарудить під руками, піддатливо зминається і має той неперевершений приємний запах осені.

— А він одружений? - не вгамовується Галина.

— Не знаю, - відповідаю сухо.

— І ти не цікавилась?

— А повинна? - нарешті не витримую і піднімаю на стару жінку погляд. 

Вона розглядає мене зацікавлено з усмішкою на обличчі.

— Я хочу тобі всього найкращого, Рито. І ти заслуговуєш на щастя. І якби ти знайшла собі чоловіка такого як цей новий сусід, я була б дуже рада.

— Мені ніхто не потрібен, - кажу занадто різко.

Підводжусь, і глибоко вдихаю свіже повітря. Щось я трохи втомилась. Сьогодні працюю з самого ранку, ще навіть не відпочивала. І розмова про Макара не діє мені на користь. Розумію, що Галина нічого не знає про наше минуле, але вона несвідомо підливає масла у вогонь. 

Мені знадобилось декілька днів, щоб заспокоїтись після зустрічі з колишнім. І згадувати про нього не дуже хочеться.

— Я чула, як Ганька хоче звести тебе зі своїм Ігорем. Ось такого тобі чоловіка точно не треба. Він ледащо та безвідповідальний. Тримайся від нього якнайдалі.

— Не хвилюйтеся, Ігор мене взагалі не цікавить, - усміхаюся їй.

Рукавом витираю піт з чола та підхожу до Галини. Поруч з її кріслом стоїть глечик наповнений вишневим компотом. Наливаю у чашки. Одну даю жінці, іншу беру собі. Прохолодний кисло-солодкий напій зволожує пересохле горло. Як для жовтня, сьогодні досить спекотний день. Сонце пече так, наче намагається надолужити своє. Нехай світить. Ще трішки і прийдуть перші холоди. 

— Правильно робиш, - киває схвально. - Тобі його не треба. А ось на нашого нового сусіда я б глянула.

— Немає на що дивитись, - кривлюсь. – Чоловік, як чоловік.

— Чоловіки бувають різними, - загадково усміхається.

Ось тут вона має рацію. Є вірні та порядні, а я зрадники та контролери, як Макар. 

Виношу листя у компостну яму, ще трішки підмітаю подвір'я і на тому моя робота закінчена. Галина дякує за допомогу і виносить з хати цілий пакет стиглих соковитих яблук. І як би я не пручалась, всовує у руки, зі словами, що дитині потрібні вітаміни. 

Ми маємо невеликий сад, але цієї весни багато дерев померзло, тому урожаю майже нема. А от у Галини вродило рясно, навіть не розумію, чому так.

Іду стомлена додому. Сьогодні знову залишила Лілю у Каті. Вже навіть трохи незручно, але дівчата постійно хочуть гратись разом, тому виходить так, що Ліля часто бігає до Еми у гості. 

Вже біля своїх воріт помічаю вдалині темне авто Макара і серце завмирає. Він не з'являвся тут від тоді, як ми посварились. І я мала крихку надію, що приїде він сюди ще нескоро. 

Залишаю пакет з яблуками біля хвіртки та прямую до Каті. Треба забрати Лілю, поки Макар її не побачив. Я не хочу, щоб він з нею спілкувався. Не хочу, щоб втручався у наше життя. Бо що б він не робив, все одно нічого не зміниться.

Всередині його будинку стоїть шум ремонтних робіт. Хлопці Сергія добре стараються, щоб все зробити до перших морозів. Не розумію, навіщо Макару цей дім, адже він до кінчиків пальців любитель міста. Пам'ятаю, як важко його було витягнути на природу, навіть на декілька годин. А тут цілий будинок у глухому селі придбав. Невже він справді боїться важкої зими? Та з його можливостями він може придбати цілий автономний бункер. 

Поки йду до хвіртки Каті, не відводжу погляду від двору навпроти. Нікого не бачу, та й не побачу, адже високі ворота зачинені. Та як тільки шмигаю повз хвіртку, чую з того боку чоловічі голоси.

— То ти кажеш, дівчата зараз в тебе граються, - це говорить Макар і я завмираю, притулившись до зачиненої хвіртки.

— Так, Рита знову залишила малу у нас, - мені здається, чи я чую напругу у голосі Сергія. - Та я не нарікаю. Емі хоч є з ким гратися. Менше нас з Катею дістає.

— Ще б пак, - фиркає Макар.

Їх голоси наближаються, а я ніяк не можу відірватись від хвіртки. Наче приклеїло. Слухаю уважно кожне їхнє слово.

— Ема буде дужа рада твоєму візиту, - тепер Сергій говорить улесливо.

— Справді? - дивується Макар.

— Вона рада, що в нас з'явився такий чудовий новий сусід, - продовжує у своїй підлабузницькій манері. - Ми усі раді.

— Навряд чи усі, - суха відповідь.

Це він, напевно, мене має на увазі. 

— Не розумію, хто має дурість інакше вважати? - з обуренням викрикує Сергій. - До речі, у моєї Еми ця іграшка остаточно зламалась. Жодна функція не працює...

Не розумію, про що він, та й немає часу гадати. Вони вже майже біля хвіртки. Тому зриваюся з місця і мчу до будинку, наче за мною хтось женеться.