Розділ 7_1

Макар.

Свою злість я зганяю на робітниках. Вони ні в чому не винні, але потрапили під гарячу руку. 

Такої нахабності від Рити я не очікував. Вона навіть не соромиться за свої вчинки. Поводиться так, наче зробила все правильно.

А вона доньку від мене приховала. 

Ох і бушує адреналін в крові. Вона вміє довести до межі. Чомусь саме поруч з нею я був найбільш емоційно нестабільний. І зараз все повторюється. Роки пройшли, а нічого не змінилось.

— Стіни взагалі не рівні! Ви що не бачите? - кричу на двох робітників з бригади Сергія. 

Самого Сергія ніде не видно. Здається він основну роботу спихає на підлеглих. А сам напевно відсиджується вдома. Треба поставити тут декілька камер, щоб перевірити, як тут ідуть справи. Халтури я не потерплю.

— Це лише чорнова робота, ми будемо ще раз натягувати, - невпевнено відповідає один з них.

Я навіть не знаю, як їх звати і в цю мить запитувати незручно. 

Я увірвався у будинок сам не свій. Щоб відволіктись від зустрічі з Ритою, почав відразу шукати поглядом огріхи в роботі. Хлопці розгублені, не знають, як на мене реагувати. Тому просто струнко стоять та мовчать, вислуховують моє незадоволення.

— А це що? Чому підлогу не застелили? - киваю на куток, де стоять розкриті мішки зі шпаклівкою, а навколо все біле.

— Сергій казав, що підлогу теж будемо міняти, - відповідає інший більш сміливо.

— Зрозуміло, - бурмочу і відвертаюсь до вікна. 

Спираюсь на підвіконня, повзаю пальцями, стираючи шар пилюки. Глибоко вдихаю повні груди, щоб вгамувати емоції. Це на мене не схоже. Я завжди зібраний та спокійний. Але як тільки в моє життя знову увірвалась Рита, я починаю втрачати над собою контроль. 

Погляд тягнеться дорогою в бік її будинку. Звідси я можу побачити лише шматок її паркану. 

І що це за прилизаний півень до неї прийшов? З квітами. Невже вона з ним зустрічається? Все може бути. Рита вільна жінка і має на те право.

Щосили до болю у пальцях стискаю підвіконня. Рита може робити що хоче. Але у нас є спільна дочка. Тому їй прийдеться зважати на мої бажання.

— Гаразд, продовжуйте працювати, - нарешті спокійно кажу, розвертаючись до робітників. - І передайте Сергію, що я хочу бачити квитанції за всі куплені матеріали. Треба звіритись, чи все сходиться.

Хлопці переглядаються між собою, але згідно кивають. Я прощаюсь і залишаю будинок. Сідаю в авто, та не їду відразу. Сиджу ще деякий час у роздумах. 

Чомусь я не знаю, що робити далі. Вперше в житті я відчуваю розгубленість. 

Я вже точно знаю, що Ліля моя. Але що далі? Як підступитись до неї? З чого почати? 

Як бути батьком? Я цього навіть не вмію.

Зрештою заводжу двигун і залишаю село. Поки їду повз пусті, переорані поля, дзвоню до сестри. Ледь не вперше за багато років мені потрібна порада.

— Привіт, - відповідає на дзвінок Діана. 

_ Привіт. Ти вдома? Я до тебе заїду через годину.

— Щось сталось?

— Ні, чому так вирішила? - розгублено кажу. - Просто хочу навідати.

— На звичайні візити у тебе ніколи немає часу, - сумно сміється. - Приїжджай, брате. Хоч побачиш своїх племінників. Ти вже забув як вони виглядають.

— Не присоромлюй мене, - зітхаю. - Знаю, що я забагато часу витрачаю на роботу. 

— Ти забув, як нормально жити. Та й не вмієш напевно. 

— Ось на рахунок цього хочу твоєї поради, - приголомшую її і на тому кінці на декілька секунд настає тиша.

— Приїжджай, поговоримо, - нарешті каже. - Чекаю тебе.

Діана живе в тихому районі приватного сектора, на околиці міста. Раніше вони з чоловіком жили у квартирі в центрі міста, але з появою першої дитини вирішили купити будинок. Щоб діти могли вільно гуляти надворі на свіжому повітрі. 

Будинок Діани невеликий, але дуже затишний. Вона приклала до нього руку, зробила з нього справжнє сімейне гніздечко. Перед будинком знаходиться різнокольоровий дитячий майданчик, батут, гойдалка, все для того, щоб діти мали чим зайнятись.

Я паркуюсь на під’їзній доріжці та виходжу з авто. Діана мене зустрічає на порозі з малям на руках. Оресту вже рік і він дуже швидко росте. Коли я востаннє його бачив, здається він був вдвічі менший.

— Привіт, - цілую Діану у щоку, а потім схиляюсь до племінника. Той кривиться і відхиляється від мене. - Що не впізнав?

— Він забув вже свого дядька. Наче живемо в одному місті, а бачимось дуже рідко.

— Пробач, роботи багато.

— Як завжди, - зітхає і відступає, пропускаючи мене у будинок.

Заходжу у середину і перше що відчуваю, це приємний аромат кави. Знає, що мені потрібно.

— А де Ангеліна? - запитую, коли ми прямуємо на кухню.

— Няня повела її до подружки. Скоро повернуться, - відповідає сестра. - Сідай. Розповідай, що в тебе сталось.

— А хіба я казав, що в мене щось сталось? - здивовано підношу брови.

— Просто так ти б до мене не приїхав, - хмикає.

Вона садить малого у дитяче крісло і дає йому маленьку іграшку, щоб той зайняв свої руки. Сама тим часом розливає каву у чашки. Собі додає вершки, мені подає без нічого. 

Я сиджу за широким дерев'яним столом, огортаю долонями гарячу чашку, не зважаючи на те, як пече в пальці, та дивлюсь на племінника. Він весело трясе іграшкою, а потім кидає її на підлогу та голосно сміється. Діана підносить іграшку, всовує у маленькі ручки, та за мить вона знову на підлозі. Я спостерігаю за ними і думаю, що можливо Ліля теж маленькою так робила. 

Скільки ж я пропустив митей з її життя.