Розділ 6_2

Він знову всовує руку у кишеню піджака і дістає білий конверт, підносить до моїх очей. Я дивлюсь, то на конверт, то на Макара. А він уважно спостерігає за моєю реакцією.

— Я знаю, що Ліля моя, - говорить якось стомлено, наче його покинули усі сили. - Ти втекла з нашою дитиною. Ти навіть не подумала сказати мені. Чому?

— Бо я була на тебе сильно ображена. Ти зрадив мені.

— Не зраджував я! - знову кричить, а я здригаюсь. 

Макара важко вивести з рівноваги, але здається саме зараз він на межі. 

З острахом кидаю погляд на зачинені двері дитячої кімнати, де сидить Ліля. Ще не вистачало, щоб вона чула сварку мами з чужим чоловіком. 

Ну, майже чужим.

— Тихіше, - шиплю на Макара. - Ліля почує.

Він декілька разів кліпає, наче отямлюється. Всовує мені в руку листа та відступає. Як тільки між нами з'являється більше простору, мені стає легше дихати. 

— Це тест днк, - говорить спокійніше та тицяє пальцем у конверт. - І він підтверджує, що Ліля моя рідна дочка. Те, що ти зробила, немає виправдання. І я так просто це не залишу. Я не буду осторонь.

— І що ти робитимеш? - запитую боязко, стискаючи у кулаці жорсткий папір. 

— Ще не знаю, мотає головою. Він роздивляється вітальню, затримуючи погляд на старому дивані, на гардинах, які втратили колір, та вицвіли, на килимку, що протерся майже до дір. І знову дивиться на мене з докором.

— Моя дочка заслуговує кращого.

— Ну вибач, що я не мільйонерка і виживаю як можу, - кажу у свій захист.

— У неї батько мільйонер, - цідить крізь зуби, просвердлюючи мене наскрізь гострим поглядом. - Варто було лише подзвонити.

— Гроші не головне. Ліля живе у спокої та гармонії.

— Я помітив, - хмикає. 

Мої щоки палають від сорому та обурення одночасно. Звичайно він бачив, як одягнена Ліля. Та й мій будинок, здається, його не вразив. Що б він собі не думав, я все одно вважаю, що краще дитині жити у скромних умовах у любові, ніж у розкоші з татовими коханками.

В двері стукають руйнуючи секундну тишу між нами. Я навіть підскакую від несподіванки та видихаю з полегшенням. Поки йду відчиняти, намагаюсь заспокоїтись, а також придумати, що робити далі. Досі стискаю конверт у руці і цей папірець обпікає шкіру. Як Макару вдалося зробити цей тест, не зрозуміло. Але я знаю його впертість і просто так спекатись його не вдасться.

Відчиняю двері та розчаровано зітхаю. 

Я зовсім забула про небажаного нареченого, мама якого ніяк не може вгамуватись. Він ще й причепурився, світле волосся зачесав на один бік і пригладив гелем здається. Ще й з квітами приперся. У руках тримає цілий букет різнокольорових айстр та дурнувато усміхається.

— Мама сказала... - починає говорити Ігор.

— Я вже піду, - перебиває його Макар металевим голосом. - Я не буду заважати твоєму особистому життю, - він швидко опиняється поруч, вклинюється між нами, кидає на мене холодний погляд. - Але я ще повернуся. Ми ще недоговорили.

Макар вискакує з будинку так швидко, що я не встигаю нічого йому відповісти. Дивлюсь йому в спину, розуміючи, що з хвилюванням очікуватиму нашої наступної зустрічі.

— Я не вчасно? - невпевнено запитує Ігор.

Переводжу на нього погляд.

— Чого ти прийшов? - запитую роздратовано.

— Полагодити двері, - кліпає розгублено.

— А квіти навіщо? - киваю на букет. - Красиві, звичайно. Але я їх не візьму.

— Мама нарвалу у квітнику, - хоч би вже не зізнавався. - Казала, тобі буде приємно.

— Ох, Ігорю, не треба мені нічого лагодити, - важко зітхаю. - В мене вже все полагоджено.

І зачиняю двері перед його носом, замикаю на ключ. 

Прикриваю очі та тулюсь до дверей чолом. Прохолодний метал холодить шкіру і дозволяє думкам прийти до ладу. 

Важко нам буде. Макар не дасть спокою. Він мучитиме і мене та себе. 

— Ви не домовились? - я здригаюсь, почувши тихий голос дочки.  

Відштовхуюсь від дверей і розвертаюсь. Ліля стоїть з іншого боку вітальні, обіймає старого затертого м'якого зайця і дивиться на мене сумним поглядом. 

— Не домовились, - відповідаю пошепки, гадаючи, чи чула вона нашу сварку, чи ні.