Розділ 6_1

— Цей дядя хоче, щоб ти пошила йому сорочку, - радісно говорить Ліля.

Вона нарешті роз'єднує їхні руки та підбігає до мене. І я міцно тулю її до себе, відчуваючи сильно тривогу.

— Справді? - з горла виривається нервовий смішок.

— Я знайшла тобі клієнта. Це ж добре, правда? - підносить на мене широко розкриті очі. - Тепер тобі вистачить на таку ж саму ляльку, як у Еми? 

Бідна моя дитина, вона ще не знає, кого привела. 

— Я замовлю у твоєї мами стільки сорочок, що тобі обов'язково вистачить на іграшку, - у своїй впевненій манері говорить Макар і підходить ближче. - Ну що Рито? Поговоримо?

Я нарешті беру себе в руки і наважуюсь впевнено глянути у його проникливі очі. Нічого, як прийшов, так і піде. Немає чого йому тут робити. 

— Доню, іди до своєї кімнати, я з дядею поговорю, - лагідно кажу Лілі, відпускаючи її. Вона охоче киває з надією в очах, що цей дядя допоможе придбати бажану ляльку, і залишає нас. І коли чую, що за нею зачиняються кімнатні двері, продовжую холодним тоном. - Що тобі треба?

— Я ж сказав, замовити у тебе сорочку, - відповідає легковажно. - Ліля сказала, що ти займаєшся пошиттям одягу на замовлення. І це похвально.

— Не втирай мені тут, Макаре, - починаю дратуватись. - Я добре тебе знаю. Ти купуєш одяг лише італійського бренду. 

— Пам'ятаєш, - кінчики його губ смикаються угору в подобі посмішки.

На мить затримую погляд на його губах, але швидко себе відсмикую. 

— Важко забути твою патологічну прискіпливість до якості, - фиркаю, згадуючи, як часто він відмовлявся від речей, вважаючи їх недостатньо хорошими. Тоді я сильно дивувалась, бо не розуміла різниці між дорогою та дешевою річчю, і навіщо переплачувати більше. - Тому я впевнена, що мої послуги тобі не підійдуть. Прийшов познущатись з мене? І нарікнути, що я від тебе пішла?

— Ні, - миттєво серйознішає. Він всовує руку у кишеню піджака і завмирає. - Ти не пішла, а втекла. І я хочу знати причину. Я думаю, я це заслуговую.

— Хіба це вже важливо через стільки років? - усміхаюсь, щоб не показати хвилювання, що наростає. - У кожного вже давно своє життя.

— Ні, Рито, так не піде, - голос його стає роздратованим. - Ти зникла без жодного слова. Так не робиться. 

Він наближається з рішучістю в очах. І я вся напружуюсь, боячись, що він підійде занадто близько. Але Макар знає межу, завжди знав. Тому зупиняється за декілька кроків. Його щелепи нервово рухаються погляд хаотично бігає по моєму обличчю.

— Я вимагаю пояснень, - додає командним тоном.

— Я тобі не підлегла, щоб щось від мене вимагати, - хмикаю і відступаю на всяк випадок. - І якщо у тебе гарна пам'ять, то згадай, що ти накоїв.

Він хмуриться, насунувши темні брови на очі. 

— І що я накоїв? - запитує з обережністю. - Рито, невже ти знищила наші стосунки лише через те, що я не хотів, щоб ти працювала в тому кафе?

— Через тебе мене звільнили, - кидаю звинувачення.

— І це на краще. Те кафе не для порядних молодих дівчат. Хіба що тобі подобалось, що тебе мацали різні п'яні чоловіки.

І його голосі з'являється докір і це викликає в мені хвилю обурення. Я відходжу від нього ще далі і схрещую руки на грудях.

— Не тобі казати мені про “мацання”, - ціджу крізь зуби. Неприємні спогади шкрябають всередині. - Я все знаю. Все бачила. І саме тому кинула тебе. Зради я не потерплю.

Перед очима постає той вечір. Вкотре, я чекала його допізна. Тоді я вже не працювала і від надлишку вільного часу у голові зароджувалися нові думки, що Макар може займатись зовсім не роботою. 

Я поїхала до його офісу, який був майже пустий. Двері його кабінету були привідчинені, а звідти лунали недвозначні звуки. Стогони та сміх жінки, та важке дихання чоловіка. 

Тоді мені не вистачило мужності зайти і влаштувати їм скандал. Все, на що я спромоглася це заглянути у щілинку. 

У тьмяному світлі настільної лампи я виловила поглядом чоловічу спину. Білу сорочку зминали жіночі тонкі пальці з яскраво червоним манікюром. Ці довгі “лопати” я ніколи не забуду. 

Бігла звідти як ошпарена, нічого не бачила через сльози. 

Потім я ще часто плакала, але повертатись до нього не збиралася. 

— Що ти сказала? - шоковано запитує, понизивши голос. Округлює очі. - Яка ще зрада? Ти взагалі про що?

— Не прикидайся, - фиркаю і відвертаюсь, але лише на мить. Треба тримати його в полі зору. - Я про ту брюнетку, яку ти затискав у своєму кабінеті. От не дарма я відчувала, що щось не так. Ось чим ти займався в робочий час. А мені замилював очі.

— Що ти вигадуєш?! - підвищує голос. Здається я його розізлила. - Яка ще брюнетка?

— Не знаю, яка. Ти мені скажи, хто вона.

— Не було нічого подібного. Я ніколи ні з ким не був, окрім тебе. Від коли ми з тобою познайомились, я лише про тебе думав. 

— Ага, розказуй мені. Я тебе майже не бачила. І тепер зрозуміло чому. 

— Я працював! - реве розлючено, аж очі червоніють. - І мене був важкий період. Ми готувались до нового важливого контракту. А ти замість того, щоб зрозуміти та потерпіти, влаштовувала істерики. А потім взагалі зникла. Хто так робить?

— Я так зробила, - впевнено відповідаю, вперто піднявши підборіддя. Руки тремтять, вже давно не мала таких суперечок. Здається ціла вічність пройшла, коли ми з Макаром сварились востаннє. - І знаєш, навіть не шкодую про це.

— Не шкодуєш, кажеш, - важко сопе і за декілька кроків скорочує між нами відстань. Він нависає наді мною чорною хмарою, дивиться на мене осудливим поглядом. Я важко ковтаю, відчуваючи себе маленькою та беззахисною. - Що ж ти за мати така, що без жодного сумління позбавила дочку батька.

— Що? - вичавлюю з себе, а в середині все холоне.