Розділ 5_2

Неприємне відчуття стискає груди. Сама винна. Навіщо тікала від мене? Невже її не гризе совість через те, що наша дочка живе у злиднях?

Моя дочка. Я досі звикаю до цього словосполучення.

Дівчатка весело про щось розмовляють, але замовкають, коли я підходжу до них ближче. Ліля оглядається та підносить на мене свої великі блакитні очі. І в цю мить серце стискається від дивного відчуття. Я не можу зрозуміти, що це. Здається наче мене вивертає назовні, а я безпорадний, нічого не можу з цим вдіяти.

Все, що я можу, це засунути руку у кишеню і щосили стиснути конверт, який зараз здається важким мов свинець.

— Привіт, дівчата, - вичавлюю з себе усмішку.

— Добрий день, - відповідає несміло Ліля.

— Що ви будуєте? - не відводжу від неї очей.

— Намагаємось будинок побудувати, але не виходить, - відповідає впевнено Ема. Вона підскакує на ноги, кинувши лопатку та відерце поруч з Лілею. - А ви справді будете жити навпроти нас?

— Не постійно, але часто приїжджатиму, - вділяю крихту уваги Емі. 

Вона уважно мене розглядає, а потім робить крок уперед.

— А ви справді маєте багато грошей? - примружується з цікавістю.

— Хто тобі сказав?

— Тато каже, що у вас грошей кури не клюють, - каже не соромлячись. - І що завдяки вам він гарно заробить і тоді купить мені електричну дитячу машину. Ні в кого такої нема, лише у мене буде. 

Вона самовпевнено оглядається на Лілю, наче цими словами хоче показати, наскільки краща за подругу.

Здається, дочка вдалась у батька. Така ж нахабна та самовпевнена. 

— Скажеш своєму батькові, що якщо він нахалтурить з ремонтом, то буде винен ще мені, - говорю їй дуже серйозно.

Дівчинка від подиву відкриває рота, дивиться на мене не кліпаючи. Вона не знає, що сказати. Та я не хочу більше тратити на неї час, не до неї я підійшов.

— Лілю, де твоя мама? - як тільки звертаюсь до дочки, тон мого голосу автоматично зм'якшується.

— Вона вдома, працює, - відповідає невпевнено.

— І що вона робить? 

Стає навіть цікаво. Чим займається моя колишня? І чи часто вона так залишає дочку саму?

— Вона шиє одяг.

— То вона в тебе талановита, - якщо чесно, я здивований.

— Так, - нарешті вона трішки звикає до моєї присутності, та усміхається. 

І ця усмішка - це найприємніше, що сталось зі мною за останні тижні.

Несвідомо ще ближче підходжу до Лілі, ігноруючи її подругу. Я не дуже люблю дітей, а розбещених тим паче. А з її слів ще й зрозумів, що батька її треба проконтролювати. 

— Як це вчасно! - вигукую трішки показово. - Мені якраз потрібна нова сорочка. Відведеш мене до неї? Я хочу, щоб вона мені пошила.

І протягую їй руку. Ліля дивиться трішки недовірливо, не поспішає приймати руку. Молодець, незнайомців треба остерігатись. Ось тільки вона ще поки ще не знає, наскільки ми споріднені кров'ю.

— Не знаю, вона шиє для тіток, - знизує плечима.

— Нічого, я якось з нею домовлюсь, - не прибираю руку, чекаю. - Я їй гарно заплачу. Обіцяю. 

В її наївних очах з'являється блиск. Навіть маленька дівчинка знає, що гроші потрібні всім.

Тонкі пальчики торкаються моєї долоні і я легенько стискаю її ручку, відчуваючи у гудях незвичний трепет. 

— Бувай, Емо, я до тебе пізніше зайду, - говорить Ліля оглянувшись на подругу.

Ми йдемо повільно. Мені доводиться не квапитись, щоб вона встигала перебирати маленькими ніжками. Вона мовчить, лише тихо сопе. А я настільки збентежений, через те що зараз йду поруч з рідною дочкою, що й звуку боюсь видати зайвого. 

Ми минаємо одні ворота, потім інші. І нарешті Ліля зупиняється. Тягне мене до зелених воріт обшитих профнастилом. 

— Ось тут я живу, - радісно сповіщає Ліля. Штовхає хвіртку і ми заходимо у двір.

Дім Рити не такий вже й страшний, як я собі уявляв. Нічим не відрізняється від інших будинків у селі. Накритий шифером, оброблений штукатуркою, вікна пластикові, двері металеві. Якщо вона живе з дитиною сама, можливо це будинок її батьків. 

Я навіть не знаю, хто були її батьки. Я нічого про неї не знаю. 

— Ходімо, - тягне мене за руку Ліля. Веде до дверей.  

Вона вправно натискає на ручку і відчиняє двері. На мить я завмираю в нерішучості, але потім сильніше стиснувши маленьку долоньку дочки, переступаю поріг.

Зараз буде серйозна розмова. І я не дозволю їй знову втекти без пояснень.