Розділ 5_1

Макар.

— Макаре Івановичу, вам прийшов лист, - лунає з динаміка на весь кабінет голос моєї секретарки.

— Неси його сюди, - кажу стримано і відпускаю кнопку гучномовця. 

Я знаю, звідки лист. І знаю, що там написано. 

Ще вчора я отримав на електронну пошту результати тесту ДНК. І лише чекав паперову версію, щоб взяти білий аркуш паперу, на якому чорними літерами написано, що на 99.99% я є батьком. 

І тикнути цього листа Риті в обличчя.

Я батько Лілі. 

Досі відходжу від шоку. Нічого не можу робити, сиджу в кабінеті мов не живий, ні з ким не спілкуюсь. 

Як це могло статись?

Навіщо вона приховала цю інформацію?

Чому вкрала в мене мою рідну дитину? 

Двері відчиняються, у кабінет заходить секретарка з конвертом у руці. Підійшовши до столу, за яким я сиджу, вручає мені.

— Дякую, вільна, - кажу занадто грубо. Просто зараз я не можу контролювати свої емоції. - І нікого до мене не пускай. Сьогодні я нікого не приймаю.  

Вона дивиться трохи збентежено, але киває. Мовчки виходить, залишивши мене у роздумах.

Розглядаю конверт і щосили стискаю його пальцями. Ось доказ того, що Рита скоїла злочин проти мене. Вона вкрала у мене дочку. І я так просто це не залишу.

Вчора я цілий вечір згадував, що тоді між нами сталось. Та так і не знайшов вагомої причини, щоб вчиняти, як вчинила Рита. 

Останні тижні ми часто сварились. Я не хотів, щоб вона працювала офіціанткою і вимагав, щоб вона звільнилась. Вона нарікала, що я приділяю їй мало уваги, що їй треба більше любові та тепла. Постійно підозрювала мене у зв’язках з жінками, хоч це було безпідставно. Я тоді працював майже цілодобово, мені не було часу крутити романи. Та й кохав я лише її.

Годі себе накручувати. Треба вияснити все негайно. Нехай пояснює, як її совість дозволила просто зникнути з моїм малям під серцем. 

Зриваюсь з місця, всовую конверт у кишеню піджака і швидким кроком прямую до дверей. Лише думка, що зараз я розмовлятиму з Ритою, змушує серце прискоритись. Стільки років пройшло, а вона досі мене хвилює. 

— Мене не буде до кінця робочого дня, - кидаю на ходу, шмигнувши повз робоче місце секретарки. - І можливо, завтра теж буду відсутній.

— Що казати тим, хто захоче з вами зв'язатись? - лунає в сину її запитання. 

На мить зупиняюсь біля виходу з приймальні, оглядаюсь:

— Що в мене важливі особисті справи.

Раніше я не залишив би так просто офіс заради жінки чи інших життєвих клопотів. Але зараз незрозуміло чому, мої думки постійно крутяться десь там далеко, у селі. 

Можливо я з віком змінився.

Дорога до села, яке милозвучно називається Катеринівка, займає не одну годину. Більше часу я витрачаю, щоб вибратися з шумного, забитого заторами міста. І як тільки опиняюсь на трасі, щосили тисну на педаль газу. 

Конверт весь час лежить на сусідньому сидінні. Білою плямою нагадуючи, чому я зірвався з місця, покинув усі важливі справи, і мчу в далечінь у глухе тихе село. Я завжди вважав, що місто це моє природне середовище. Шум, активний ритм життя, бійня за першість, коли адреналін у крові постійно підганяє тебе рухатись уперед. Але зараз я зітхнув з полегшенням, коли задушливе місто залишилось позаду. Раптом воно почало мене душити. І чим ближче я під'їжджаю до села, тим вільніше мені дихати.

У моєму недавно придбаному будинку активно йдуть роботи. Я найняв Сергія та його бригаду, хоч він мені не дуже подобається як людина. Але добре, те що він живе через дорогу і якщо щось вони зроблять не так, мені не прийдеться довго його шукати. 

Зупиняюсь біля воріт і виходжу з авто, прихопивши конверт. Засовую його у кишеню якраз у ту мить, як Сергій виходить мені на зустріч. Усміхнений, радісний, він постійно намагається втертись мені у довіру. І навіть коли я чітко даю зрозуміти, що мені не потрібні нові друзі, він продовжує нав'язуватись. Напевно вважає, що якщо ми тепер сусіди, то повинні товаришувати і приходити один до одного в гості на свята.

— Привіт, ти не казав, що сьогодні приїдеш, - занадто голосно промовляє Сергій і потискає мені руку, як тільки між нами скоротилась відстань.

— Плани змінились, - відповідаю сухо, кидаю погляд на будинок. 

Вікна відчинені настіж, а зі середини чутно гудіння інструментів.

— У на тут все добре, поки що матеріалів вистачає, - в його голосі з'являється легке хвилювання. - Будеш перевіряти, що вже зробили?

— Не зараз, трішки пізніше підійду, - відходжу від нього і натиснувши на кнопку брелока, блокую авто. - І до речі, я тут подумав на рахунок опалення. Поки ви ще не дійшли до вітальні... хочу там великий камін.

— Камін? - перепитує, наче не почув з першого разу. - Але ми вже зв'язалися з фірмою, яка встановлює сонячні панелі. 

— Від панелей я не відмовляюсь. Просто хочу ще камін. Для затишку.

— О, зрозумів, - киває усміхаючись. - Гарна ідея. Приїхати і відпочити зимою в тиші, погрітись біля живого вогню у приємній компанії. Романтика. 

Мене дратують його натяки, тому мовчки розвертаюсь і йду, залишивши його розгубленого.

Де приблизно живе Рита, здогадуюсь, але не впевнений, що попаду у правильні ворота. Сергія запитувати не хочу, він почне ставити небажані питання. 

Пройшовши десяток метрів завмираю, помітивши обабіч дороги двох дівчаток. Вони сидять біля купи піску і щось там будують з нього. 

Мій погляд зупиняється на Лілі. Її світле довге волосся акуратно заплетене та зав'язане красивою стрічкою. Її кофтина та штани, хоч і старі та дешеві, на відмінну від червоного комбінезона її подруги, але чисті, окрім тих місць, де вона вже влізла у пісок. Рита слідкує за нею, хоч видно, що їй не вистачає коштів, щоб придбати дочці все, що хочеться.