Розділ 4_2

Важко слухати її повчальні промови. Не їй розказувати, як виховувати дітей. Її єдиний син досі живе з нею і навіть не збирається відпливати у самостійне життя. А навіщо? Йому з мамою добре.

Останній штрих і нарешті все готово. Підскакую і стілець відсувається з неприємним скреготом. Акуратно складаю сукню, кладу у подарунковий пакет, які я закупила для своїх клієнтів і віддаю готову роботу Ганні Петрівні.

Вона теж підводиться і ледь помітно усміхається, забирає пакет.

— Нехай легко та зручно вам носиться, - бажаю їй, проводжаючи до виходу.

Вона мовчки слідує за мною, на диво тиха. Навіть незвично. Відчиняю для неї вхідні двері, чекаю, поки вона вийде. Дуже сильно хочу спекатись цю жінку. Ми з нею наче ніколи не сварились, але чомусь спілкуватись з нею стає дедалі нестерпніше.

— Дякую за твою працю, - зупиняється на порозі, оглядається. - Ось, ледь не забула.

Вона витягує з кишені штанів гроші, складені вдвоє, протягує мені.

— Дякую, - кажу тихо.

Я навіть забула про оплату, так намагалась її позбутися. 

— До побачення, - додаю з полегшенням.

Вона робить крок сходинками вниз і знову зупиняється.

— До речі, - обертається і я напружуюсь. Очікую від неї чогось неприємного. - Я помітила, що у тебе двері до кімнати просіли, ледь зачиняються. Я скажу Ігорю, нехай прийде, підладнає.

— Ні, не треба, - занадто різко відповідаю. Вона здивовано підносить брови і я добавляю більш привітно. - Не треба його турбувати. Я сама.

— Не хвилюйся, він із радістю допоможе, - змахує рукою. - Ігор майстер на всі руки, швидко все зробить. 

— Справді не варто, - кажу вже не так впевнено. Відчуваю, що програла і вона все одно його пришле.

— Рито, в будинку потрібен чоловік. Ти повинна це розуміти, - вона хитро усміхається, окидає зацікавленим поглядом мій дім та двір. - Он ще й подвір'я встелене опалим листям. Тобі потрібна допомога. Не відмовляйся.

Вона йде, а я стою, проводжаю її поглядом і морально готуюсь до ще однієї неприємної зустрічі. Тільки цього разу з її сином. 

І чому вона до мене причепились? Наче більше жінок немає. Вперто намагається засватати свого сина. А цей Ігор мені взагалі не подобається. Не те щоб він був поганий. Для мене він ніякий. Колись в молодості за ним дуже бігали дівчата, всі казали, що він красень. А я ніяк не могла зрозуміти, в чому його краса. 

Нехай приходить. Я відправлю його назад. Скажу, що сама вже все зробила.

Перш ніж піти за Лілею, вирішую трішки прибрати в хаті. Звичайно, зараз прибіжить моя маленька дзиґа і знову все порозкидає. Але ж треба хоча б вдавати видимість чистоти. 

Прибирання займає хвилин двадцять — збираю іграшки, підмітаю у кімнатах. Закидаю брудні речі у пральну машину. Ремонт та меблі в нас старі, ще коли батьки були молодими все тут робили, але я не жаліюсь. Це моя рідна домівка і мені тут спокійно та затишно. 

А на майбутнє я планую все обновити. От буде в мене багато клієнтів на пошиття одягу, підзароблю грошей і заживемо ми з Лілею, як люди. 

І не потрібні нам гордовиті багатії, які хочуть керувати нашим життям. 

На хвилинку заходжу у маленьку кімнату, з якої я зробила майстерню. І раптом чую, що вхідні двері відчинились.

Не зрозуміла. Хто це може бути? Зазвичай, ніхто не заходить у дім без стуку, в нас так не заведено. Невже Ігор настільки нахабний, що зайшов без дозволу?

— Мамо! - чую з вітальні крізь відчинені двері голос дочки. - Я вдома!

Видихаю з полегшенням. Губи самовільно розтягуються в усмішці. Це моя Ліля. Не дочекалась мене, сама прийшла. 

Виходжу з кімнати і кам'янію.

Ліля не сама. 

Поруч з нею стоїть Макар і тримає її за руку. 

— Що ти тут робиш? - виривається з мене істеричний оклик.

Я розуміла, що ми можемо перетинатись, але щоб він заявився до мене додому. Без запрошення. Ще й привів мою дочку.

— Нам треба поговорити, - промовляє діловито.

Він дивиться на мене не кліпаючи, погляд гострий проникливий. Вираз обличчя кам'яний і я розумію, що він не піде, поки не досягне мети.