Розділ 4_1

Пройшло два тижні.

— Мені дуже подобається сукня. Вона ідеально лежить на моїй фігурі, - Ганна Петрівна вкотре крутиться перед старим дзеркалом моєї бабусі і занадто радісно вихваляє мою роботу.

Відводжу погляд і тихо хмикаю. Адже я вже декілька разів переробляла цю сукню. Сподіваюсь, це був останній раз. 

— Я рада, що змогла вам догодити, - кажу стримано.

З клієнтами намагаюсь бути ввічливою. Хоч інколи трапляються такі, що хочеться кричати. Але це мій заробіток, тому мушу виконувати будь-яку забаганку. А Ганна Петрівна ще й односельчанка, та й моя мама з нею добре товаришувала.

— Що ти, Рито, - переводить на мене щиро здивований погляд. - Ти мені завжди вгоджаєш. Мені подобається все, що ти робиш. І руки у тебе золоті. Он, яку красу пошила, - вона знову дивиться на своє відображення, і я помічаю, як губи її стискаються у тонку лінію. Вся напружуюсь, відчуваючи, що все одно буде якась претензія. - Сукня дуже красива. Але я б хотіла її ще трішки вкоротити. Зможеш це зробити? - мило усміхається. - Я ще досить молода, всього п’ятдесят три. Навіщо ховати стрункі ноги?

Я пригнічую в собі порив роздратування і посміхаюсь у відповідь. 

— Звичайно, знімайте сукню, - згідно киваю.

Жінка швидко знімає сукню, на мить залишившись у досить модній, дорогій ажурній білизні. Вона може собі це дозволити, їздить за кордон на заробітки. Їй вистачає на пристойне життя, ще й сину допомагає. 

Вона ледь не єдина з клієнтів, що не торгується зі мною і не збиває ціну. Хоч і трішки прискіплива та марудна в деталях. Одне її замовлення я можу переробляти до десяти разів. 

— Довго це займе часу? - запитує з нетерпінням Ганна Петрівна, застібаючи на грудях шовкову блузку.

Вона уважно спостерігає, як я починаю кроїти тканину. Не люблю, коли мені дивляться в руки, але ще більше не хочу, щоб вона ще раз приходила до мене з цією сукнею. Тому кажу:

— За хвилин десять справлюсь. Якщо ви зачекаєте, я відразу її віддам.

— Мені нікуди поспішати, - каже весело і сідає на стілець за декілька метрів від мене. - Вдома я майже нічого не роблю. Все Ігор робить. Все. Такий відповідальний та працьовитий у мене син. 

Я лише киваю, не дивлячись на неї. Розмови про її сина дратують, тому стараюсь не відповідати, коли вона кожного разу починає вихваляти його. Я ж то знаю, який Ігор, в одному селі виросли. Хоч він і старший за мене на шість років, але малою я спостерігала за його активним юнацьким життям. 

Все роблю швидко. Інколи навіть пальці плутаються у тканині, намагаюсь якнайшвидше закінчити. Ганна Петрівна мовчки не сидить. Вона розповідає, як їй важко за кордоном, як нелегко дістаються ті копійки. Потім жаліється на сусідку, яка залізла їй на город весною, поки її не було. Знову згадує сина, бідкається, що він досі не одружений. І вона дуже хотіла б хорошу путящу невістку, навіть би з дитиною прийняла( це натяк на мене). 

— А де твоя мала? Щось її не чути, - раптом згадує, що в мене є дочка. Оглядається.

— Вона у Каті, грається з Емою, - відповідаю спокійно. - Зараз дошию вам сукню і піду за нею. 

— Гарна в тебе точка, спокійна. В тебе вдалась.

— Напевно.

— Ти можеш до мене приводити її, якщо немає куди діти. Я поки що вдома, можу з нею посидіти. Шкода, що садочка немає у нас.

— Дякую, але я рідко відлучаюсь, - навіть озираюсь на неї здивована пропозицією. Раніше такого не було. - Ще рік, тоді до школи відправлю. Матиму більше вільного часу на роботу.

— Тобі треба було цього року її ще відправити, - говорить повчально.

— Їй лише п'ять. Маленька ще. Шкода дитинства.

— Не варто шкодувати. Нехай привчається до зовнішнього світу ще з малечку, - тепер її голос стає більш наказовий.

Я різко смикаю рукою, ледь не зіпсувавши сукню. Залишилось зовсім трішечки.