Розділ 8

Адам

Я не міг не помітити той злобний погляд, який кинув на мене Антон. Його поява у залі змусила мене відступити від Мії, хоча насправді мені зовсім не хотілося робити цього. Вона напружилася та дещо схвильовано глянула на свого нареченого. Інколи мені здавалося, що вона насправді боялася його. Я ніколи не був достатньо близьким з Антоном, щоб дійсно вважати його своїм братом, але його ворожість до мене з'явилася у той самий день, коли я переступив поріг дому його батька.

— Кохана, ось ти де! — з усмішкою сказав він, обійнявши Мію за талію. Він поцілував її в щоку, глянувши на мене. — Усюди шукаю тебе.

— Ми... — Мія переводила погляд з Антона на мене. — Адам попросив показати йому готель. Заодно ми прийшли сюди, щоб оглянути приміщення для святкування.

— Уже обід. — Антон подивився на свій дорогий годинник, що виблискував на його правій руці. — Ходімо пообідаємо вдвох.

— Але ми ще не...

— Каміла усе покаже Адаму, — перервав її він, поклавши обидві руки на плечі дівчини. — Гадаю, він не проти.

Ми декілька секунд дивилися один на одного. Я був спокійний, хоча в грудях досі неприємно шкребло ще з тієї неприємної вечері вдома, коли я дізнався хто є хто.

— Не проти, — сказав я. — Звісно, я не проти. До того ж ми уже все оглянули. Думаю, мені нема сенсу затримуватися тут.

— Чудово! — Антон задоволено закивав головою. — Тоді зустрінемося пізніше!

Він схопив Мію за руку, міцно стискаючи її. Вона кинула на мене трохи дивний погляд, який я не міг зрозуміти. Здавалося, що вона відчувала провину переді мною. Але за що? За те, що кинула тієї ночі та зникла без жодних пояснень?

— Бувай! — тихо мовила вона майже пошепки з легкою усмішкою на вустах.

Я не відповів їй і не усміхнувся у відповідь. Мені навіть не хотілося цього робити — усміхатися їй. Ця історія вже давно пройдена. До неї у мене залишилися лише крапля поваги й не зовсім приємні спогади. Як уже казав їй раніше, я не ненавидів її. Але і коханням це важко назвати. Так, у мене були й досі є почуття. Та коли я дивився на неї зі своїм братом, то чудово розумів, що мені варто якнайшвидше позбутися цього.

Я видихнув, коли залишився у залі сам. Усунувши руки в кишені штанів, почав повільно розглядати стіни. Мені тут подобалося. Саме у цьому місці завжди відбувалися усі святкування. Навіть весілля моєї матері та вітчима.

Я майже не знав свого рідного батька, бо він помер тоді, коли мені не було ще й року. Мама лише казала про те, що він був хорошим та чесним чоловіком, але трагічний випадок на будівництві забрав у неї чоловіка, а у мене — батька. Але Сергій Дмитрович, який з'явився у моєму житті вже у підлітковому віці, повністю замінив мені усіх. Він полюбив мене як рідного сина, яким я і намагався бути для нього. Але Антону це не подобалося настільки, що він завжди робив усе, аби виставити мене у поганому світлі перед батьком. Тільки йому це ніколи не вдавалося.

Від думок і спогадів мене відірвав шурхіт. Коли я обернувся, то помітив, що двері відчинилися, а до зали увійшла мініатюрна дівчина з довгим чорним волоссям, зібраним у високий хвіст. Вона усміхнулася мені, склавши руки на животі. Це була та сама дівчина з рецепції, яка стояла з Мією, коли я прийшов сюди.

— Антон Сергійович сказав, що вам потрібна допомога, — заговорила вона. — Думаю, що можу побути вашим гідом.

Я оглянув її з ніг до голови, детально вивчаючи. На ній була вузька біла сорочка та чорна спідниця до колін. Мабуть, це їхній дрес-код, адже Мія була вдягнена так само.

— По-перше, можеш звертатися до мене на "ти", — сказав я.

— Гаразд, — погодилася вона, усміхнувшись ще ширше.

— А по-друге, я вже закінчив тут. Тому я краще піду.

Я почав іти до дверей, де вона стояла. Помітив розгублення в її блакитних очах. І тільки я зібрався пройти повз, як вона швидко промовила:

— Може, пообідаємо разом?

Я здивовано подивився на неї, піднявши одну брову. Не те щоб це було жахливою пропозицією, але я точно цього не очікував.

— Зараз обід, — почала пояснювати вона, жестикулюючи руками. — Ми зазвичай обідаємо у ресторані. Я можу розповісти тобі детальніше про готель. Я вже багато років тут працюю, тож знаю достатньо. Упевнена, що у тебе точно знайдуться запитання.

Я на мить завагався, адже взагалі не пам'ятав, коли востаннє обідав з жінкою. У мене не було серйозних побачень за цих шість років, бо усі мої думки були забиті іншою жінкою. Я був схожий на божевільного, коли в кожній дівчині намагався знайти бодай мінімальну схожість з нею. Навіть банальний секс не приносив мені жодного задоволення, окрім фізичного.

— То що скажеш? — нетерпляче спитала дівчина.

— Показуй, де той ваш ресторан.

Її губи розтягнулися в широкій усмішці. Вона задоволено кивнула головою. Я відчинив двері зали, пропускаючи її вперед. Вона зацікавлено озирнулася на мене, перевіряючи, чи я йду за нею.

— Я, до речі, Каміла, — представилася вона.

— Знаю, — тихо сказав.

Від цього дівчина, здається, почала усміхатися ще ширше, а на її щоках з'явився сором'язливий рум'янець. Ми йшли пліч-о-пліч в ліве крило готелю.

— А ти Адам, — заговорила вона. — Я теж знаю.

— То скільки ти тут працюєш? — поцікавився я.

— Уже чотири роки, — відповіла дівчина. — Чотири роки працюю в цьому готелі, а лише сьогодні дізналася про тебе. Очманіти!

Вона засміялася, а я стримано усміхнувся їй, щоб не бентежити. Звісно, ніхто не знав про мене. Батько відійшов від справ ще п'ять років тому, а брат — остання людина на землі, яка згадає мене.

— Я схожий на байстрюка, існування якого дуже довго тримали в секреті, — вирішив пожартувати, від чого Каміла ще голосніше засміялася.

Я не був впевнений, що їй справді було смішно. Та хіба це мало значення? Я лише хочу поставити їй декілька питань, які турбують мене. І так, це егоїстично, бо схоже на те, що я хочу її використати. Але ж вона про це не дізнається.

Ми увійшли до ресторану під її сміх, на який одразу ж звернули увагу присутні. Я уже хотів похвалити Антона за те, що він дозволяє своїм співробітникам обідати в ресторані готелю, але помітив за столиками лише декілька людей. Каміла повела мене до крайнього столика. Моє обличчя не виражало абсолютно жодних емоцій, коли ми проходили повз Антона та Мію. Я відчував, що вона дивилася на мене, проводжала нас з Камілою своїм поглядом. Мені стало цікаво, чи вона хоч на мить відчула те, що відчуваю я, коли бачу її з Антоном? Так вийшло, що я сидів за декілька столиків спиною до Мії. Зате переді мною красувалося усміхнене обличчя Каміли, яка схвильовано дивилася мені за спину.

— Де обідають інші працівники? — спитав я.

— В сусідньому приміщенні є кафетерій, — відповіла дівчина та нахилилася ближче до мене, щоб прошепотіти: — Раніше усі обідали там, але коли у Мії зав'язалися стосунки з босом, то він дозволив деяким робітникам вищої посади обідати в ресторані, аби уникнути пліток. Це не дуже спрацювало, якщо чесно.

Вона перевела погляд на парочку позаду мене, і я озирнувся, аби подивитися на них. Мія колупалася виделкою в тарілці, опустивши погляд униз, а брат тим часом щось розповідав їй.

— Як у них усе закрутилося? — спитав я у Каміли. Вона здивовано підняла обидві брови. Я ж закотив очі. — Не те щоб я любив пліткувати. Просто він мій брат. Я не хочу, щоб вона використовувала його.

Очі Каміли округлилися і вона нахилилася ще ближче, стиснувши пальці на столі.

— Вони кохають одне одного, — сказала дівчина, а у мене всередині з'явилося таке відчуття, наче моє серце пошматували голими руками. — Це всі помітили. Антон Сергійович... Він змінився, коли вона з'явилася у нашому колективі. Раніше він був значно жорсткішим, але з Мією він відкрився з м'якшого боку. Він так таємничо та водночас красиво залицявся до неї. Ех... — Каміла зітхнула та сперлася щокою на свою руку. — Мрія усіх дівчат.

— А Мія? — запитав я, намагаючись звучати максимально байдуже. — Вона теж проявляла своє зацікавлення до нього?

— Мія... Вона здавалася мені такою спокійною та тихою. Ми майже нічого не знали про неї. Вона закінчила коледж у ресторанно-готельній сфері та одразу ж влаштувалася до нас. Жила з мамою...

— А зараз? — занадто різко спитав я.

Це питання справді хвилювало мене. Я не запитував у Мії та Антона про це, але неабияк хотів дізнатися. Мені треба було знати, чи живуть вони разом.

— Як мені відомо, — почала дівчина. — Мія зараз живе сама, але вони з Антоном планують з'їхатися. Поки ще ремонт у їхньому домі не завершився.

— У їхньому домі? — перепитав я.

— Так! — Каміла перейшла на шепіт. — Про це ніхто не знає, але одного разу вона проговорилася мені. Антон купив дім, коли вони почали зустрічатися й ось уже два роки облаштовує його. Думаю, що там уже все на стадії завершення.

— Ти не знаєш, коли у них весілля? Я тільки повернувся, тож не встиг уточнити.

— Весною.

— Весною, — тихо повторив я і задумано постукав пальцями по столу.

Я планував тут бути три місяці до початку зими. Отже, до їхнього весілля я, на щастя, вже встигну поїхати геть. Не думаю, що Антон запрошуватиме мене на своє весілля. І я точно знав, що навіть якщо він зробить це, то я нізащо не приїду.

— Якщо допит завершився, — Каміла усміхнулася, — то думаю, нам час уже взяти собі щось поїсти. Тобі принести?

— Ні, — заперечив я і почав підводитися. — Щойно згадав, що у мене невідкладні справи. Пробач, але я мушу йти.

Усмішка на її обличчі впала, а погляд став засмученим і водночас образливим. Вона хотіла сказати щось, але я проігнорував її та поспішив геть. Принаймні я дізнався усе, що хотів. Коли проходив повз столик за яким сиділи Мія та Антон, то навіть не глянув на них, але голос брата змусив мене зупинитися:

— Уже ідеш?

Я здивувався такій зацікавленості з його боку, але обернувся до нього обличчям, зупинившись біля столика між ним і його нареченою.

— У мене справи, — холодно відповів я.

— Звісно! — Антон закивав головою. Мій погляд прослідкував за виделкою в його руці, на якій був шматок м'яса. Він всунув його собі до рота та почав жувати. — Звісно, у тебе справи. Ти ж завжди у нас такий зайнятий. Батькові подобалася твоя завзятість.

— Тобі щось потрібно? — спитав я, слідкуючи поглядом за ним. — У мене нема часу на порожні балачки.

Він глянув перед собою, зустрічаючись поглядом з Мією, яка непорушно сиділа на своєму стільці.

— Ми з моєю прекрасною нареченою хотіли запросити тебе до нас на вечерю, — сказав брат, чим дуже сильно здивував мене. Він повернув голову в мій бік і глянув просто мені в очі. — Думаю, ти маєш рацію, Адаме. Ми з тобою не повинні бути ворогами. Я вважаю, що нам час уже порозумітися заради нашого хворого батька.

Він відклав прибори та сперся підборіддям до своїх зімкнутих рук, очікуючи моєї відповіді. З відверто здивованого виразу обличчя Мії було зрозуміло, що вона абсолютно нічого не знала про плани свого нареченого.

— Надішли мені адресу, — сказав я, приймаючи його запрошення. — Я прийду.