Розділ 7

Мія

Ще ніколи я не була такою схвильованою на роботі, як у цей день. З самісінького ранку я не могла зібратися і весь час лише й робила те, що витріщалася на вхід.

— Що з тобою? — спитала у мене моя напарниця Каміла.

— Усе гаразд, — швидко відповіла я, поправляючи руками спідницю.

— Ти мовчиш і постійно дивишся на вхідні двері, — пояснила вона, піднявши одну брову. — Чекаєш на когось?

Я заперечливо похитала головою, хоч і не відвела погляду. Мені не хотілося, щоб Каміла знала про моє хвилювання. Звісно, я не могла бути спокійною, коли знала, що от-от сюди прийде Адам.

— Якщо ти виглядаєш Антона, — продовжила вона, — то він уже давно у своєму кабінеті.

Я глянула на дівчину, що хитро посміхалася мені, наче спіймала мене з моїм нареченим десь у кутку за обіймами та поцілунками на роботі. Але цього ніколи не було, бо я завжди надто серйозно ставилася до цього. Прояв почуттів на публіці — це абсолютно не про мене. Мабуть, настанови матері будуть усе життя переслідувати мене.

— Ну, що з тобою? — не витримала вона та потрусила мене за плечі. — Чому ти така напружена, Міє? Наче ж не має бути жодних перевірок.

— Кажу ж, що все добре, — сказала я і спробували усміхнутися. — Просто сьогодні не зовсім хороший настрій.

— Я знаю, як ми можемо його покращити. Може, підемо ввечері кудись разом?

Я знизала одним плечем, бо не знала, чи буду вільною цього вечора.

— Може, Антон щось підготував на вечерю. Йому не сподобається, якщо я піду кудись з тобою так раптово.

Каміла закотила очі та втомлено зітхнула. Вона глянула на мене своїми блакитними очима, схрестивши руки на грудях.

— Тобі не здається, що цей твій Антон надто сильно контролює тебе? — спитала дівчина. — Хоча... Він красивий, багатий, успішний. Мабуть, я теж би терпіла на твоєму місці.

— Я не терплю його, — тихо пробурмотіла я. — У мене є почуття до нього. Ми кохаємо одне одного.

— Звісно, кохаєте! Це помітно за тим, як ви постійно дивитеся одне на одного. Це мило.

Каміла ледь усміхнулася мені, а я сперлася рукою до стійки рецепції, все ще хвилюючись. Я просто не могла взятися за роботу, а ще чомусь боялася, що пропущу його появу.

— Ого! Що це за красень? — прошепотіла поруч зі мною Каміла.

Коли я підняла погляд, то одразу ж відчула, як моє тіло натягнулося, а дихати стало важче. Він увійшов увесь такий красивий та зухвалий у чорних класичних штанах і білій сорочці, рукави якої були засукані до ліктів. Я помітила, як він зупинився на вході та зацікавлено оглянув хол готелю, виділяючи поглядом кожну деталь.

Каміла поруч зі мною замріяно зітхнула. Чомусь мене це розізлило, і я навіть не помітила, що мої пальці надто сильно стискали стійку. Зрештою Адам помітив мене та попрямував у мій бік. Я ледь усміхнулася йому, але він не зробив цього у відповідь.

— Привіт, — привітався чоловік, спершись ліктями на стійку навпроти мене.

— Привіт, — відповіла я, а мій голос звучав надто схвильовано.

— За сім років тут багато чого змінилося, — зауважив він, піднявши погляд до розкішної стелі, на якій висіла величезна люстра. — Батько дозволив мені проводити знімання у правому крилі. Сказав, що там ще не зроблено нового ремонту, а мені потрібен саме старий інтер'єр.

— Так, — сказала я. — Так, там ще не провели осучаснення.

— Чудово! Покажеш мені? — запропонував він. — Заодно обговоримо організацію дня народження.

— Я можу вам показати, — раптом втрутилася Каміла. Я насуплено глянула на неї. — Я теж адміністраторка.

Вона подарувала Адаму свою ідеальну усмішку, а я відчула, як моя кров повільно закипає. Груди стиснуло від незрозумілих відчуттів, коли я помітила, що він усміхнувся їй у відповідь.

— У такому разі, комусь варто, мабуть, залишитися тут, — зауважив Адам, піднявши одну брову.

— Мія чудово справиться з цим завданням, — сказала Каміла, голосно хихикнувши.

На мій різкий погляд вона лише знизала плечима. Ця дівчина вже не один рік намагається звабити якось багато клієнта, аби нарешті успішно вийти заміж. Інколи здавалося, що вона мені заздрить, адже вона неодноразово наголошувала на тому, як мені пощастило, що Антон узагалі захотів мене. Зараз же з'явився Адам, який буде приходити сюди кожного дня протягом наступних місяців. Я навіть не сумніваюся, що вона почне діяти, і мені це чомусь зовсім не подобалося.

— У мене дуже суворий батько, — почав Адам, усе ще дивлячись на Камілу. — Він сказав, що я повинен співпрацювати лише з Мією.

— О! А... А хто ваш батько? — поцікавилася дівчина, провівши рукою по своєму довгому чорному волоссі, зібраному у високий хвіст.

— Це старший син Сергія Дмитровича, — не витримала я та суворо подивилася на Камілу, яка одразу ж випрямилася. — Залишайся тут. Я сама покажу все Адаму.

Вона була трохи здивована, але зрештою кивнула головою. Про старшого сина власника ніколи ніхто не знав. Завжди усім здавалося, що Антон — єдиний спадкоємець. Повернення Адама могло змінити абсолютно усе, але я не була впевнена, що йому взагалі потрібен цей готель.

— Ходімо! — сказала йому я, стримано усміхнувшись.

Я попрямувала вперед до правого крила, а він тим часом плентався за мною. Я відчувала його погляд на своїй спині. Це змушувало мене хвилюватися та відчувати збентеження. Здавалося, що я ось-ось затремчу від усіх цих емоцій, що переповнювали мене зсередини.

— Це головний хол, — пояснила я, коли ми зупинилися в простому приміщенні, оздобленому червоною доріжкою та золотистими візерунками на стінах. — Там є вхід з вулиці. Тут ще одна рецепція, а також сходи, що ведуть до ліфтів.

— Чудово, — прокоментував це Адам. — Мені подобається. Тепер треба, щоб ти показала мені номер.

— Ти будеш знімати фільм у номері? — поцікавилася я, коли ми йшли до рецепції.

— Там буде місце злочину, тому так. Основна частина подій зніматиметься у номері.

— Вау! Не знала, що ти знімаєш фільми про вбивства.

Я зупинилася біля рецепції, очікуючи когось зі співробітників, щоб мені дали ключ-карту від вільного номера.

— Здивувалася? — зацікавлено спитав Адам, спершись рукою на стійку поруч зі мною.

Близькість його тіла змушувала мене ще більше нервуватися, але я намагалася не показувати цього. Мій погляд був спрямований вперед тоді, коли він відверто витріщався на мене. Я відчула, що мої щоки покрилися рум'янцем.

— Щось не так? — не витримала я та глянула на Адама.

— Усе так, — відповів він, запитально піднявши одну брову.

— Ти... Ти дивишся на мене, — тихо прошепотіла я.

— Це проблема?

Адам нахилився ще ближче, спершись щокою на свою руку. Його погляд відверто розглядав моє обличчя. Я хоч і дивилася на нього насуплено, але так само не могла відвести погляду. За цих шість років він став ще більше мужнім, а ще, здається, красивішим. І хоч на його чолі вже з'явилися зморшки, як і в кутиках очей, але це зовсім не було його недоліком. Він здавався мені ідеальним, і зараз подобався, можливо, навіть більше. Ці думки налякали мене, тому я відвела погляд.

— Може, я не можу надивитися на тебе? — додав він, ковзнувши поглядом до моєї шиї.

Мені раптом захотілося застібнути комірець сорочки аж під горло. Я глибоко вдихнула через ніс та знервовано постукала пальцями по стійці.

— Ти змушуєш мене хвилюватися, — пошепки зізналася я.

— Я б не хотів, щоб ти хвилювалася поруч зі мною, — Адам трохи відхилився назад. — Це означає, що ти боїшся мене.

— Не думаю, що у мене є причини боятися тебе. Хіба...

— Хіба «що»? — нетерпляче спитав він, звівши брови.

Я заперечливо похитала головою, бо вирішила не говорити цього. Він же пообіцяв, що не розкаже Антону про наш зв'язок. Адам здавався мені чесним чоловіком, і чомусь я була впевнена, що він дотримає свого слова.

— Це неважливо, — відмахнулася я.

Дивне полегшення відчула, коли на рецепції нарешті з'явилася дівчинка, яка дала мені ключ, адже Адам у цей момент відсторонився. Але це полегшення було миттєве. Згодом ми разом підіймалися у ліфті, і це навіяло спогади з того самого готелю у Венеції, коли він так палко поцілував мене. Я стискала губи та дивилася вниз, боячись навіть глянути на Адама. Чомусь була впевнена, що він думав про те саме. Потім ми опинилися вдвох у готельному номері. І поки Адам усе розглядав, я стояла біля дверей, бо чомусь боялася заходити глибше. Просто дивилася йому в спину, пригадуючи ту ніч, яку ми колись провели разом. І хоч це була моя перша близькість з чоловіком, я досі вважала її найкращою з усіх, що були потім. Мені ніколи ніхто не приносив стільки задоволення, як він тоді. Мої щоки запалали, коли Адам озирнувся на мене і глянув так, наче прочитав мої думки. Я знервовано потерла свою шию та глибоко вдихнула через ніс.

— Тобі не варто хвилюватися, — раптом сказав Адам. Він все ще стояв надто далеко. — Це більше ніколи не повториться.

Я декілька секунд уважно дивилася на нього, не розуміючи своїх почуттів. Не те щоб я хотіла зраджувати своєму нареченому. Я завжди була вірною дівчиною. Але проблема полягала в тому, що мене тягнуло до Адама. Навіть зараз. Фізично і духовно. З цим боротися було складно, але я дала собі слово, що впораюся.

— Ти поїдеш після того, як завершиться знімання фільму? — спитала я.

Мені треба було знати терміни на скільки мене вистачить. Скільки часу мені доведеться боротися з самою собою і зі своїми бажаннями.

— Я не планую тут залишатися, — задумано відповів він, перевівши погляд до вікна, а тоді тихо додав: — Тільки якщо хтось змусить мене це зробити.

Я не була впевнена, що він говорив про мене, але чудово розуміла, що ніколи не буду для нього цим "кимось". Наші шляхи розійшлися ще у Венеції. Те, що вони перетнулися знову, — це просто ще один тупий жарт від долі. Ще одне випробування, через яке нам доведеться пройти.

— Я покажу тобі залу для святкування, — сказала я уже на виході.

Адам кивнув головою. Ми спустилися на перший поверх, і поїздка в ліфті знову змусила мене хвилюватися. Ми обійшли хол та попрямували в інший бік крила пліч-о-пліч. Інколи мені здавалося, що ми йшли надто близько одне до одного. Якби я хоч на сантиметр нахилилася до нього, то наші плечі могли б торкнутися одне.

— Ось тут відбувається усе найцікавіше! — голосно сказала я, і мій голос відбився у порожній кімнаті.

Це була величезна зала з білими стінами, оздобленими золотистими візерунками. Ці великі люстри, бордові штори, що звисали аж до самої підлоги та вітражні вікна — усе було таким розкішним. Цей готель подобався мені за цей вишуканий стиль, який зараз так рідко можна було зустріти. Антон був націлений осучаснити абсолютно увесь готель, але до цього крила батько поки заборонив йому торкатися.

— Цю залу я пам'ятаю, — сказав Адам, озираючись довкола. — Тут нічого не змінилося.

— Мабуть, це якесь особливе місце для твого батька, бо він категорично забороняє зробити тут ремонт.

— Думаю, що його і не потрібно робити. Тут усе ідеально. Якщо знести ці люстри, перефарбувати стіни в інші кольори та забрати ці штори, то втратиться особливий шарм. Якби це був мій готель, то я б зробив усе, аби зберегти цей стиль.

Я ледь кивнула головою, погоджуючись з ним. Мені не зовсім подобалося, що Антон хотів повністю переробити готель під себе та своє бачення.

— Справді, Міє... — Адам раптом замовк і підійшов упритул до мене. Я схвильовано та водночас зацікавлено подивилася на нього знизу-вверх. Серце глухо билося в грудях від цього проникливого погляду темних очей. — Не дозволяй йому зруйнувати те, що так довго будував наш батько. Це неправильно.

Я злегка прикусила губу, адже розуміла, що він говорить про Антона. Але що я могла зробити? Він дуже помилявся, якщо думав, що у мене є хоч якийсь вплив на свого нареченого. Антон був надто впертим.

— Не думаю, що зможу якось... До того ж все рухається вперед! — сказала я, розвівши руками. Чомусь подумала, що буде правильно підтримувати свого нареченого. — Ось це все... Це вже немодно, і зовсім нікого не приваблює. Кому потрібні ці величезні люстри?

Я помітила, що Адам трохи насупився. Мабуть, йому не сподобалися мої слова. Зрозуміло, що він очікував, що я підтримаю його думку.

— Ти справді так думаєш? — спитав чоловік, нахилившись ближче до мене. Я кивнула головою. — Мабуть, я завжди помилявся щодо тебе.

Його слова були наче удар. Мої очі розширилися, а серце в грудях почало битися швидше. І тільки я хотіла сказати бодай щось, як раптом двері до зали різко відчинилися й всередину увійшов Антон.