Розділ 6

Мія

Мої груди боляче стикалися від його холодного ображеного погляду. Але що я мала зробити? Це було так давно. Стільки років минуло, усе змінилося. І я теж! Я теж змінилася. Адам з очікуванням дивився на мене, а я просто мовчки стояла навпроти нього та схвильовано перебирала пальцями. Не знаю, навіщо пішла за ним. Мабуть, відчувала потребу, що нам варто поговорити. Очевидно, що минуле вже не повернути, але зовсім скоро я вийду заміж за його брата. Можливо, ми навіть часто бачитимемося. Я не хотіла, щоб це завдавало нам обом незручностей.

— Тобі... — почала я, ледь усміхнувшись. — Тобі личить твоє ім'я.

— Упевнений, що не так, як тобі твоє, — сказав він.

Щось тьохнуло в самісінькому серці, адже цей чоловік усе ще вмів говорити такі красиві слова. Я наважилася підійти ближче, хоча між нами залишилася достатня відстань.

— Я чекав тебе, — раптом мовив він, злегка схиливши свою голову до мене. — Я чотири години стояв біля альтанки та чекав на тебе. А потім ще кілька днів робив те саме, бо сподівався, що одного дня ти прийдеш до мене.

— Пробач, — прошепотіла я, винувато опустивши голову.

— Щороку, коли я приїжджав до Венеції, то приходив у те місце о дванадцятій годині. Так, я знав, що ти не з'явишся, але надія у мене була завжди.

— Я хотіла прийти, — чесно сказала я, відчуваючи сльози на очах. — Дуже хотіла.

— Але ти не прийшла, — зауваживши Адам.

— Я не могла.

У моєму голосі звучав відчай. Я наважилася глянути на Адама, який підійшов ще ближче до мене. Погляд карих очей сканував моє обличчя, наче він заново вивчав його, намагався прочитати на ньому відповіді на свої мовчазні запитання.

— Чому? — пошепки спитав він.

— Хіба це має значення тепер? Зрозуміло, що ми не можемо повернути минуле, але зараз нам краще порозумітися.

— Що ти маєш на увазі?

— Я знаю, що ти ненавидиш мене...

— Я не ненавиджу тебе! — різко перервав мене він. — Це неможливо.

Я здивувалася, бо чомусь була впевнена, що у нього не залишилося до мене жодних почуттів, окрім ненависті.

— Помітила, що у вас з Антоном не зовсім хороші стосунки, — почала говорити я найважливіше. — Я хотіла попросити, щоб ти не розповідав йому про те, що сталося між нами тоді у Венеції.

— Чому ти думала, що я розкажу йому про це? — Адам підозріло примружив очі.

— Бо я не знаю тебе, — чесно сказала. — Не знаю, на що ти здатен. Можливо, ваша ворожнеча настільки сильна, що ти зробиш усе, аби нашкодити йому.

Я стиснула губи, адже його погляд був таким розчарованим, наче я говорила якісь неприємні речі.

— Ти хвилюєшся за нього?

— Не хочу, щоб у мого нареченого були проблеми.

— Твого нареченого... — повторив чоловік. Він закивав головою та відвів погляд. — Не хвилюйся, Міє, я не збираюся йому шкодити. І нікому не розповім про ту помилкову ніч.

Я трохи скривилася, коли він назвав наш зв'язок "помилковим". Для мене це завжди було щось більше, на межі найпрекрасніших почуттів. Тоді я закохалася в нього, але минуло стільки років, і він знову так раптово з'явився... Я була спантеличена та розгублена.

— У мене є до тебе одне запитання, — сказав він, а я помітно напружилася. — Чому ти працюєш у готелі?

— Бо мені були потрібні гроші, — відповіла я, не відриваючи від нього погляду. Він трохи насупився. — А це хороша робота з непоганою заробітною платою.

— Що сталося з балетом? — спитав Адам.

Я сумно посміхнулася та відвела погляд, удивляючись в темну далечінь. Мені не хотілося згадувати той жахливий період, тому я стримано мовила:

— Інколи плани та мрії руйнуються. Балет уже давно не є частинкою мого життя. Це в минулому.

— Шкода. Ти була надто хорошою в цьому.

— Багато чого змінилося...

— Наприклад, твоя зачіска, — зауважив Адам. Коли я глянула на нього, то помітила на його обличчі легку усмішку. — Хоча колір той самий, але цей чубчик...

Я напружилася, коли він підняв свою руку та обережно пальцями зачепив передні пасма мого волосся, відкриваючи моє чоло. Увесь цей час я спостерігала за ним, не в змозі відвести погляду. Його очі раптом зупинилися на тому місці над бровою. Він насупився, все ще відводячи пальцями мій чубчик. Я знала, що він бачив, і що саме його здивувало... Той огидний шрам, який мені доводилося ховати за волоссям. І хоч він не був великим, але все одно дуже помітним.

— Я уже далеко не така прекрасна, як ти пам'ятаєш, — сухо заговорила я.

— Звідки це? — поцікавився він, глянувши мені в очі.

— Це лише один з... — прошепотіла я, вивчаючи збентеження на його обличчі. — У мене тепер багато шрамів, Адаме.

— Складно уявити, що ти пережила.

— Це уже неважливо. Я тільки хочу, щоб ми обоє забули про те, що сталося тоді та тримали це в таємниці.

Я підняла свою руку й обережно схопилася за долоню Адама, щоб забрати її від свого обличчя. Дивно, але мені зовсім не хотілося відпускати його.

— Ти хочеш, щоб ми продовжували грати ролі незнайомців? — спитав він.

— Так буде правильно, — сказала я, на мить стиснувши його долоню. — Насправді... Насправді я дуже рада бачити тебе. Стільки років минуло, але ти майже не змінився. Усе ще такий красивий, як і в моїх спогадах.

Чоловіча рука ніжно лягла на мою щоку, а я не відштовхнула його. Просто не хотіла відштовхувати. Я відчула вологу на очах, і вони неприємно защипали. Я дуже часто згадувала про нього за цих шість років, картала себе, що ось так утекла і не дала нам шансу. Але новина про смерть батька сколихнула усе та вразила мене до глибини душі. Я не могла думати ні про що інше, тому одразу ж зібрала речі й помчала в аеропорт. Уже після похорону усвідомила, що вчинила велику помилку. Мені варто було повернутися до його номера, залишити йому свій номер телефону, пояснити усе, але я сумнівалася, що для нього та ніч мала таке ж значення, що і для мене. Я абсолютно нічого не знала про цього чоловіка. А Анжелка змусила мене задуматися про те, що він може бути одруженим. Тоді я не розуміла, що дуже сильно обманювала себе.

Я дивилася на Адама, наче говорила йому ці всі слова, але насправді я мовчала. Не бачила сенсу в тому, щоб розкривати правду зараз, коли між нами більше нічого не може бути.

Він раптом підняв голову до неба, і я зробила те саме. Відчуття його пальців на моїй щоці неабияк зігрівало мене. Я побачила чорне небо, всіяне яскравими зорями. З'явилося дивне відчуття дежавю, адже саме тоді в Венеції, коли ми вперше зустрілися, я стала свідком такого зоряного дива.

— Як тоді, — задумано прошепотів Адам. — Хіба це не знак, Міє? Може, доля недаремно звела нас знову?

Він глянув на мене, але я все ще дивилася на небо. Піднявши руку, я зімкнула пальці на його зап'ясті, дивуючись ніжністю та гладкістю шкіри. Востаннє торкнувшись до нього, я перевела погляд на мрійливе обличчя Адама. Дивно, що він усе ще сподівався на щось, коли на моєму пальці виблискувала каблучка, подарована його братом.

— Я не вірю в знаки, — сказала я, після чого забрала його руку від свого обличчя та попрямувала до виходу.

Я відчувала його пильний погляд на собі. Він наче пропалював мою спину, але я продовжувала йти рівно. У коридорі мене зустрів Антон, який мав відверто невдоволений вираз обличчя.

— Де ти була? — суворо спитав він у мене, всунувши руки в кишені штанів.

— Ходила у вбиральню, — відповіла я та знизала одним плечем.

— Я заходив туди, але тебе там не було, — зауважив Антон і підозріло примружив очі.

Мені не подобалося, що він інколи так сильно контролював мене. Я насупилася і вже хотіла збрехати щось, як позаду мене почулися кроки. Мій наречений глянув кудись мені за спину. М'язи на його обличчі сіпнулися, а сам він міцно стиснув щелепи. Мені навіть не варто було оглядатися, бо я чудово знала, хто там був. Адам мовчки пройшов повз нас, навіть не глянувши в наш бік. Але я бачила той ворожий погляд, яким Антон провів його.

— Це з ним ти була? — мало не закричав він.

Я здивувалася, бо Антон хоч і ревнував мене, ніколи раніше не дозволяв собі говорити зі мною таким тоном.

— Ми випадково зустрілися на балконі, — спокійно сказала. — Познайомилися трохи ближче.

— Він тобі сподобався, так? — спитав Антон, нахилившись максимально близько до мого обличчя. — Точно сподобався.

Моє серце почало битися ще швидше від хвилювання, але я змогла заспокоїтися.

— Не говори дурниць! — суворо сказала. — І хіба не ти завжди хотів, щоб у мене були хороші стосунки з твоєю сім'єю?

— Він мені не сім'я! — огризнувся Антон. Він зітхнув і поклав свої долоні на мої плечі. — Краще не наближайся до нього, гаразд? Адам далеко на такий, яким здається на перший погляд. Він чудово вміє маніпулювати.

— Я не помітила цього.

— Звісно, не помітила. Він же такий хороший, розумний, слухняний... Але я знаю, який Адам насправді. Тому й кажу тобі остерігатися його.

— Чому тебе так сильно хвилює твій брат? — здивувалася я.

— Я помітив, яким поглядом він дивився на тебе. Упевнений, що Адам зараз вдається в питання, як така дівчина погодилася вийти за мене заміж. Я через стіл відчував ту заздрість, коли він дивився на нас. Боюся, що він захоче використати тебе, щоб насолити мені.

— Це звучить безглуздо. І я не настільки наївна.

— Звісно! Звісно, ти не наївна. — Антон обійняв мене. — Вибач, що засумнівався у тобі.

— Ми вже неодноразово говорили про це. У тебе нема причин ревнувати мене та ще й до свого брата!

— Гаразд-гаразд. Обіцяю, що цього більше не буде.

Він міцніше обійняв мене, а я вперлася своїми долонями до його грудей. Антон подобався мені. Я навіть думала, що закохана в нього, але це абсолютно не ті почуття, які я відчувала до свого незнайомця — його брата.

Коли ми повернулися до вітальні, то я одразу ж поглядом спіймала Адама, який стояв біля свого батька та розповідав йому щось, широко усміхаючись. У нього була така чарівна усмішка, що мені несвідомо хотілося зробити те саме. Мама поруч з ними тихо захихикала. Мені здалося, що ніколи ще раніше у цьому домі я не бачила такої затишної атмосфери.

— Чому ви такі щасливі? — поцікавився Антон, тримаючи мою руку.

Схоже, не лише я помітила, що у вітальні стало надто радісно. Адам випрямився, його усмішка впала, а долоня сильніше стиснула плече батька. Наші погляди всього на мить зустрілися, а тоді він опустив голову вниз.

— Адам переконав твого батька відсвяткувати його шістдесят п'ятий день народження разом з ювілеєм готелю, — задоволено сказала Лідія, радісно сплеснувши в долоні.

— Справді? — Антон відверто здивувався. — Мені здавалося, що батько не в тому стані, аби святкувати.

— Ну годі тобі! — видихнув його тато. — Може, ваш старий вирішив потішити себе востаннє перед смертю? І насправді це дійсно хороша ідея.

— Ти ж і так готуєш пишне святкування на двадцятиріччя відкриття готелю, — зауважив Адам, глянувши на свого брата. — То чому б не об'єднати його з днем народження батька, якому цей готель належить?

Я відчула, що Антон ще сильніше стиснув мою руку. Хоч як би голосно він не кричав про те, що готель належить йому, всі знали, що за документами власником досі залишався його батько.

— Так, — зрештою погодився мій наречений, широко усміхаючись. — Це справді чудова ідея, Адаме. Мія займається організацією річниці з дня відкриття готелю. Люба, ти ж не проти об'єднати це з днем народження батька?

— Звісно, не проти, — сказала я. — Мені теж здається, що це хороша ідея.

— Чудово! — радісно промовив старший чоловік за столом. — Тоді Адам і Мія займуться організацією. Антоне, чекаю тебе у своєму кабінеті. Треба поговорити щодо бізнесу.

Я завмерла на місці, намагаючись зрозуміти чи правильно почула. Адам і Мія? Організація святкування? Разом?! Я перевела погляд на незадоволеного Антона, який відпустив мою руку та поплентався до кабінету свого батька.

Очі знову знайшли Адама, що уважно спостерігав за мною. Схоже, уникати його буде важче, аніж мені здавалося.