Розділ 1

Мія

Шість років тому

— Годі тобі, мамо! — втомлено сказала я, кидаючи у валізу святкову сукню. — Це лише на декілька днів.

— У тебе змагання на носі, — дорікнула вона. — Тобі треба готуватися, бо ти ще недостатньо підготовлена.

— Я стараюся, — прошепотіла тихо.

— Мало стараєшся! Такими темпами тобі ніколи не світить стати примою-балериною.

— Анжела — моя найкраща подруга. Я не можу пропустити її весілля. Це буде негарно.

— А втекти до Італії та зв'язатися з першим-ліпшим чоловіком — це гарно? — обурилася мама, намотуючи круги по кімнаті. — Мені ніколи та твоя Анжелка не подобалася.

Вона роздратовано видихнула, а я міцно стиснула губи в пряму лінію. Мама завжди надто сильно контролювала мене та робила усе, щоб я не зв'язувалася з іншими. У мене була лише одна-єдина подруга, яка три місяці тому полетіла в тур до Італії та ось уже виходить заміж за італійця.

— Усе буде добре, — запевнила я. — Це просто весілля. Я повернуся в понеділок.

— І залишаєш мене тут одну з хворим чоловіком.

Мама втомлено зітхнула, опустившись на ліжко. Вона почала допомагати мені складати речі, і я ледь усміхнулася їй. Попри суворість, вона все ж любила мене, адже я була єдиною дитиною в сім'ї.

— Будь обережною, — серйозним тоном мовила мама, глянувши на мене своїми блакитними очима. — Не довіряй чоловікам, зрозуміла?

Я тихо засміялася від її слів, але різкий погляд мами змусив мене замовкнути. Вона завжди була надто категоричною щодо чоловіків. Мабуть, саме через це у мене не було хлопця. Вона ж мене ніколи нікуди не відпускала!

— Не хвилюйся за це, мамо.

— Це не смішно, Міє. Чоловіки бувають дуже жорстокими. Вони люблять користуватися наївними дівчатками, а потім кидають їх, як сміття.

Я насупилася, бо мені ніколи не подобалося, коли мама підіймала цю тему.

— Кар'єра на першому місці, — додала вона. — Балет — найважливіше, що є у твоєму житті. Ти запам'ятала?

— Хіба можу забути, мамо? — обурилася я. — Ти постійно нагадуєш мені про це. Я вже втомилася, коли ти щоразу торочиш одне й те саме.

— Усе, не злися! Я всього лише хвилююся за тебе, доню.

— У тебе нема причин для хвилювання.

Я підвелася та швидко поцілувала маму в щоку. Вона лише невдоволено стиснула свої губи, продовжуючи складати мої речі.

— Тато у себе? — спитала я.

— Де ж він іще може бути? Лежить, як і завжди.

Я сумно видихнула та випрямилася. Цей чоловік хоч і не був моїм рідним батьком, та подарував мені справжню батьківську любов. Але два роки тому через необережність на роботі він отримав травму і непорушно зліг. Це стало справжнім потрясінням для нашої сім'ї.

— Піду до нього, — сказала я. — Попрощаюся перед від'їздом.

Мама слабо усміхнулася мені, а я вийшла зі своєї кімнати. Ледь відчинивши двері до спальні батьків, я заглянула через щілину всередину. На щастя, батько не спав.

— Привіт, моя принцесо, — заговорив він з усмішкою на вустах. — Думав, що ти уже забула про мене.

— Хіба я могла забути? Була зайнята збиранням валізи, — пояснила я та увійшла до кімнати. — Мама трохи злиться. Їй не подобається, що я їду. Але це всього лише на декілька днів!

— Підійди ближче, — попросив батько.

Я послухалася та зробила декілька кроків до його ліжка. Нижня частина його тіла була паралізована, тож він не міг ходити. Але руками йому вдавалося рухати. Коли він простягнув мені свою долоню, то я міцно вчепилася за неї.

— Не слухай свою матір, — прошепотів він. — Тобі варто радіти життю, а не просиджувати свою молодість у чотирьох стінах.

— Чому ж у чотирьох стінах? Я ще кожного дня ходжу на тренування та інколи беру участь у виставах у театрі.

— Але у тебе зовсім нема друзів, — зауважив тато. 

— А Анжелка хіба не подруга? Ми з дитинства знайомі. До того ж вона теж займалася балетом.

— То куди їдеш?

— У Венецію, — задоволено сказала я, не стримуючи усмішки. — Я переглянула фотографії в інтернеті. Тату, це надзвичайно красиве місце! Я хотіла б станцювати там одну партію.

— Станцюй для мене, — тихо мовив він з теплою усмішкою на вустах.

— Зараз? — здивувалася я. Тато кивнув головою. — Гаразд, якщо ти просиш.

Я підвелася, встала у першу позицію, розвівши руками та повільно зробила «демі пліє», після чого перейшла в «батман тандю». Я зробила ще декілька базових балетних рухів, а тоді вклонилася своєму єдиному глядачеві. Тато завжди обожнював дивитися, як я танцюю. Його усмішка була такою лагідною, що я не стрималася та теж широко усміхнулася.

— На тебе чекає велике майбутнє, Міє, — впевнено сказав він.

— Знаю, — погодилася я. — Інакше мама не дасть мені спокою.

Ми обоє засміялися. Я поцілувала батька в щоку на прощання, а він на секунду довше обійняв мене. Мама до останнього намагалася вмовити мене залишитися, але їй це не вдалося, адже вже через декілька годин мій літак приземлився трохи на північ від центру Венеції в аеропорту імені Марка Поло.

Я бігла залою очікування до дівчини, що стояла біля виходу в модній брендовій сукні та на високих підборах. Анжела запищала, коли помітила мене. Вона відкинула своє довге каштанове волосся з плечей і почала бігти в мій бік. Ми міцно обійнялися, коли зустрітися, адже не бачилися вже три місяці.

— Я така рада, що ти приїхала, — заговорила подруга. — Думала, що твоя мамка не відпустить тебе.

— Їй це не дуже подобалося, але в неї не було вибору.

— Твоїй мамі час змиритися, що ти уже доросла дівчинка.

Я зітхнула, адже не хотіла говорити про це. Між мамою та Анжелою було величезне взаємне непорозуміння.

— Вона просто хвилюється за мене, — пояснила я.

— О так! Але я думаю, що її більше хвилюєш не ти, а той факт, щоб ти не залетіла, як і вона у свої п'ятнадцять.

Я ображено глянула на Анжелу, а вона винувато застогнала.

— Ну пробач, — попросила вона. — Мені інколи важко стриматися. Я говорю те, що думаю.

— Я помітила, — тихо буркнула. — У будь-якому разі мамі можна не турбуватися. Мені уже от як чотири роки не п'ятнадцять.

— Отож бо! — погодилася Анжела. — Ходімо! Я забронювала для тебе номер у готелі. На своє ім'я, правда, але думаю, що це не проблема. До того ж у тому самому готелі відбудеться святкування весілля.

— Я така рада за тебе. Не терпиться познайомитися з твоїм нареченим.

— Упевнена, що Армандо сподобається тобі.

Але він мені не сподобався. По-перше, йому було майже сорок, а ми з Анжелкою однолітки й нам от-от виповнилося по дев'ятнадцять. А ще він уже починав лисіти, і його поведінка моментами здавалося мені дивною. Так, він точно був багатим заможним чоловіком, але мене це абсолютно не приваблювало. Чого важко сказати про Анжелу, яка мало не танцювала біля нього.

— Думала, що ти зараз станеш у позицію та зробиш «ан деор» перед ним, — сказала я, проводжаючи поглядом Армандо, який відійшов до вбиральні.

Анжела засміялася, потягуючи черговий келих алкоголю. Вона нахилилася трохи ближче до мене.

— Балет уже в минулому, Міє. Це ніколи не було справою усього мого життя.

— Що ж тоді справа усього твого життя? — поцікавилася я, піднявши обидві брови.

— Дарувати кохання та насолоду своєму чоловікові, а також витрачати його гроші, — відповіла вона, показуючи мені свою ідеальну усмішку. — Годі тобі, Міє! Не будь такою серйозною. Тобі треба трохи розважитися, познайомитися з кимось...

— Не буду я ні з ким знайомитися! — заперечила я.

— Тобі уже дев'ятнадцять, — прошепотіла подруга, нахилившись ближче до мене. — А у тебе ще досі не було чоловіка. Ти навіть ніколи не цілувалася!

— Мама каже, що це не проблема.

Я насупилася, коли Анжела закотила очі.

— Не змушуй мене нагадувати тобі, що твоя мама завагітніла тобою у п'ятнадцять! — буркнула вона. — Та ще й невідомо від кого.

— Перестань, будь ласка.

— Гаразд. Я не хочу сперечатися з тобою. Просто тобі варто трохи розслабитися. Світ не крутиться навколо балету. За думками про кар'єру ти втратиш свою молодість! Перестань жити тим життям, яке нав'язала тобі мама. Почни своє життя. Будь ласка, Міє.

Я відвела погляд, обдумуючи слова Анжели. Звісно мені бракувало розваг, адже моє життя складалося виключно з балету та сім'ї. Але мене так само лякало усе це. Знайомитися з чоловіками, закохуватися, цілуватися чи ще гірше — кохатися.

— Бачиш он тих чоловіків? — Анжела провела поглядом трьох незнайомців у вишуканих чорних костюмах. — Здається, що вони вдягнуті звичайно, але на них зараз одяг за десятки тисяч доларів.

— І що? — спитала я.

— Вони самотні, — продовжила вона, роблячи ковток вина. — І точно шукатимуть собі пару на ніч. Можливо, вдома на них чекають дружини й діти, але тут вони — звичайні незнайомці, які хочуть розслабитися від сімейної рутини. До речі, зараз проходить щорічний Венеціанський кінофестиваль. А це означає, Міє, що в цьому готелі дуже багато заможних чоловіків.

— Обережно з такими заявами, — пробурмотіла я. — Армандо не зрадіє, коли дізнається, що ти говориш про інших чоловіків.

— Я ж не для себе! — Анжела закотила очі. — Просто... Якщо якийсь з чоловіків проявить до тебе симпатію чи зацікавлення, то не відштовхуй його.

— Зацікавлення? — перепитала я, ледве стримуючи сміх. — До мене?

— Не прибідняйся, Міє. Ти ще та красуня. І я помітила, що Армандо теж витріщався на тебе.

— Не говори дурниць.

— Не буду. Я просто турбуюся про твоє особисте життя.

Я вирішила більше не сперечатися, хоча Анжела ще довго коментувала кожного чоловіка, який з'являвся у цьому ресторані. Я зраділа, коли нарешті опинилася у своєму номері. Мені хотілося добряче виспатися, адже завтра доведеться з Анжелою гуляти містом, а уже в неділю відбудеться весілля.

Тільки от я навіть не здогадувалася, що під "прогулянкою містом" подруга мала на увазі шопінг в усіх модних бутиках Венеції. Вона навіть мені купила вишукану сукню з блискітками за рахунок свого нареченого, хоча я й заперечувала. Та мені нічого не залишалося, як прийняти цей дорогий подарунок і ще й надіти його на весілля подруги.

Я почувалася тут зайвою, адже майже нікого знала. Батьки Анжели намагалася знайти спільну мову зі своїми сватами й нареченим. Я ж просто самотньо сиділа за столиком і повільно пила шампанське. З другого боку готелю лунала інша музика. Коли почувся оркестр, я випрямилася. Мені стало цікаво, тож я підвелася і почала йти стежкою туди. Звісно, я не планувала там залишатися, але мені хотілося оглянути все. Венеція прекрасна, а я навіть нічого не встигла побачити. Я йшла на звук музики та опинилася на задньому дворі іншого крила готелю. Переді мною відкрилася якась метушня, а з головної зали доносилися звуки саксофона і скрипки.

— Нарешті ти прийшла! — заговорила до мене якась дівчина англійською і схопила за руку. — Нам уже час виступати.

— Я не... — намагалася пояснити, але я не надто добре знала англійську.

Я побачила групу дівчат у вишуканих сукнях, які вишикувалися у проході. Незнайомка поставила мене перед собою.

— Ви помилилися, — продовжила бурмотіти. — Я не та дівчина...

Але не встигла навіть договорити, як з зали почулася знайома музика, а дівчата повільно почали виходити, ступаючи легкими кроками. І тільки я хотіла втекти, як мене просто-таки виштовхали вперед. Я шоковано дивилася на кількість людей, що стояли у залі, спостерігаючи за сценою. Краєм ока помітила, що дівчата почали хитатися з одного боку в інший, тож почала робити те саме. Вибору в мене особливо не було, адже я сама привела себе сюди. Я глибоко вдихнула, уявляючи себе у своїй стихії танців. 

Гаразд, принаймні цю композицію і цю партію я знаю.