Пролог

Мія

— Сьогодні брат повертається, — тихо заговорив Антон у салоні його автомобіля.

Ми їхали уже близько двадцяти хвилин, і це були перші слова, які він сказав мені. Я провела руками по своїй білій спідниці, що досягала колін.

— Це добре, — прошепотіла я.

— Добре? — Антон раптом засміявся. — Це погано, Міє. Це дуже погано.

Він сильніше стиснув кермо так, що його пальці аж побіліли. Я трохи напружилася, адже його поведінка здалася мені дивною.

— Сім років, — продовжив він. — Його не було тут сім років. І ось — Адам повертається! Бачила б ти, як зрадів батько.

— Чому твій брат так раптово вирішив повернутися? — поцікавилася я.

— Не знаю. Ніхто не знає. Він просто сказав, що приїде. Але я здогадуюся. — Антон примружив очі та закивав головою. — Батько хворий, от-от відійде на той світ. Звісно, йому хочеться отримати частину бізнесу. Можливо, тато навіть його зробить генеральним директором. Я не здивуюся, якщо це станеться.

— Але ж ти уже декілька років керуєш усім, — зауважила я та насупилася.

Чоловік перевів погляд на мене та втомлено зітхнув. Його світло-карі очі здавалися мені сумними. Він розчаровано похитав головою.

— Ти не знаєш брата, Міє. Його усі люблять і обожнюють, а ще він найкращий у всьому. Йому все вдається! Майже фантастика, правда?

— Я вважаю, що твій батько розумний чоловік. Ти так багато працював задля компанії, підняв її на новий рівень. Звісно, він не віддасть бізнес твоєму братові. До того ж, можливо, він приїхав сюди лише на декілька днів чи тижнів.

— Сподіваюся, що ти маєш рацію.

Антон знову зосередився на дорозі. Я ж відвела погляд до вікна, вдивляючись у темне небо. Сьогодні на ньому було надто багато яскравих зір. Вони мало не накладалися одна на одну. Я бачила таке лише один раз у своєму житті, і воліла б більше ніколи не згадувати.

Шість років тому... Венеція... Ніч, що змінила і зруйнувала моє життя.

— Ти в нормі? — Антон нахилився до мене та поклав свою руку поверх моєї.

Я навіть не зрозуміла, що автомобіль уже зупинився біля маєтку його батьків.

— Так! — швидко відповіла я, намагаючись усміхнутися йому. — Задивилася на небо. Воно сьогодні таке зоряне. Гадаю, це хороший знак.

Чоловік тепло усміхнувся мені своєю легкою усмішкою. Він сильніше стиснув мою руку та нахилився ще ближче до мого обличчя. Я спостерігала за ним, не відриваючи погляду, хоча вже знала, що буде далі. Його очі опустилися на мої губи, які я сьогодні нафарбувала коричневою помадою.

— Я такий щасливий, що ти є у моєму житті, — сказав він, торкаючись губами моєї щоки. — Ти наче найпрекрасніший подарунок долі.

Я тихо засміялася, коли він почав осипати своїми поцілунками мою шию. Погляд опустився на каблучку, що виблискувала на моїй правій руці.

З Антоном ми познайомилися три роки тому, коли я прийшла влаштовуватися на роботу в його готель. У мене не було досвіду, а ще я тільки закінчила коледж. Та все ж мене взяли на роботу. Спочатку я працювала на рецепції, але згодом мене підвищили до адміністратора. І хоч Антон з самого початку проявляв до мене симпатію, я погодилася сходити з ним на побачення лише через рік після нашого знайомства. Він був моїм босом, і мені здавалося, що наші стосунки — недоречні. Але його зацікавленість у мені, закоханість... Я не могла відмовити йому і навіть погодилася вийти за нього заміж.

— Ну, перестань! — попросила я, продовжуючи усміхатися. — Нас можуть помітити.

— Нехай! — байдуже сказав Антон, востаннє торкнувшись губами до моєї шиї. — Знаєш... Він може забрати у мене бізнес, любов батька, прихильність. Він може забрати абсолютно усе, але у нього ніколи не буде тебе. І сьогодні, коли я познайомлю тебе з ним, то він відчує заздрість. У нього нема ні дівчини, ні дружини, ні сім'ї. Він одинак. А у мене є ти — найпрекрасніша з усіх.

Хоч його слова здавалися мені приємними, я відчувала якийсь неприємний осад усередині. Він говорив про мене так, наче я була його способом утерти ніс братові. Мабуть, ворожнеча та конкуренція між ними тягнеться уже здавна. Та все ж я стримано усміхнулася, адже мама завжди вчила мене, що на інших треба справляти належне враження.

Коли ми вийшли з автомобіля, то моє тіло злегка здригнулося від прохолодного вітру. Я не заперечувала, коли чоловік схопив мою руку, переплітаючи наші пальці. За два роки наших стосунків це вже стало звичкою. Я помітила, що він був напружений. Його тіло натягнулося, наче струна, а погляд був різким і знервованим. Напевно, прийдешня зустріч з братом змушувала його хвилюватися.

— Це твій рідний брат? — пошепки уточнила я.

— Не зовсім, — буркнув Антон. — Наші батьки одружилися, коли мені було десять, а йому — тринадцять. Я досі пам'ятаю той день, коли він з'явився у нашому домі, і мій батько полюбив його більше за рідного сина.

Я не знала про це. Антон розповідав, що його рідна мама померла ще в дитинстві, але мені завжди здавалося, що в нього хороші стосунки з мачухою.

— Вітаю! — Лідія зустріла нас своєю широкою усмішкою. — Ми уже вас зачекалися. Міє, ти прекрасна, як і завжди.

Вона потягнулася, аби обійняти мене. Ми коротко привіталися поцілунком у щічку. Я не любила таких проявів привітності, але, знову ж таки, потрібно справляти належне враження.

— Мені приємно, що ви запросили мене, — сказала я.

— Хіба могли не запросити? Ти ж іще не знайома з Адамом. — Лідія перевела погляд на Антона. — Він неабияк здивувався, коли дізнався, що ти одружуєшся.

— Що його так здивувало? — спитав він дещо роздратовано.

Я відступила, коли жінка підійшла до нього. Її руде волосся було зібране у високу зачіску, а на ній красувався модний костюм темно-зеленого кольору. Вона поклала свої руки на плечі сина.

— Ох, любий, перестань! Я втомилася від того, що ви ніяк не поладнаєте. Ви ж уже далеко не підлітки, а дорослі чоловіки. Що ж це за ворожнеча така?! До того ж ми усі зібралися тут заради твого батька. Будь ласка, не варто руйнувати цей прекрасний вечір, гаразд?

Я відвела погляд, зосередившись на великій люстрі, що звисала зі стелі. Кожен куточок у цьому маєтку так і кричав про багатство та розкіш. Чого лише вартувало вітражне вікно у коридорі під яким ми стояли просто зараз.

— Гаразд, — скупо погодився Антон. — Як батько?

— Сьогодні вже краще. Він навіть приєднається до нас на вечерю.

— Звісно, — з вуст мого нареченого вирвалося їдке зауваження. — Хіба він може пропустити довгоочікувану зустріч зі своїм улюбленим синочком?

Жінка зітхнула, а я опустила погляд униз. Мені було некомфортно. Здавалося, наче мої вуха чують те, що мені не варто чути.

— Я піду подивлюся, як там твій тато. Ви проходьте до вітальні. Адам уже там.

Вона мило усміхнулася мені, а я зробила те саме у відповідь і кивнула головою. Жінка почала сходами підійматися на другий поверх. Антон знервовано поправив манжети рукавів сорочки під своїм чорним піджаком, а тоді глибоко вдихнув.

— Ходімо! — сказав він мені. — Познайомлю вас.

Я не була на сто відсотків зацікавлена у цьому знайомстві. Можливо, у мене склалося упереджене враження щодо цього таємничого брата. Я всього лише відчувала потребу захистити Антона від цієї несправедливості. Мені здавалося абсолютно дивним те, що його батько любив нерідного сина більше. Я знала, яким хорошим, веселим і приємним був Антон насправді. Мені не вкладалося у голові, що його хтось міг не любити. Та ще рідний тато!

Він міцно стиснув мою руку і повів до вітальні. Я випрямила свою спину та високо підняла голову. Шістнадцять років балету назавжди прищепили мені певні звички. У мене була пряма постава та струнке тіло. І хоч балет уже давно зник з мого життя, я досі почувалася істиною балериною. Моя хода була граційною, вишуканою. Колись Антон казав, що саме це привабило його у мені, коли він уперше побачив мене зі спини. Я завжди жартувала, що він спершу закохався у мою спину, а тоді вже у мене.

Темна тінь возвеличувалася біля панорамного вікна. Високий чоловік стояв у чорній сорочці та темних класичних штанах. Я не бачила його обличчя, лише спину та потилицю. Коричневе волосся, широкі плечі, злегка засмагла шкіра... Моя цікавість наростала з кожним кроком. І от, ми зупинилися позаду нього, а він досі не обернувся до нас обличчям. Якби я встала навшпиньки, то, мабуть, змогла б побачити його відбиток у вікні, але вирішила не робити цього.

— Вітаю! — Антон заговорив першим. Він широко усміхнувся, хоча це було зовсім нещиро. — З приїздом, брате!

І знову довга мовчазна тиша. Я зглитнула, відчуваючи дивне хвилювання. У повітрі нависла напруга.

— Підійди ближче, — так просто заговорив чоловічий голос.

Цей звук був таким тихим і злегка хриплим, що у мене сирітки виступили на шкірі. Я глянула на Антона, який теж помітно напружився. Він відпустив мою руку. Мені одразу ж стало холодно. Закортіло обійняти себе обома руками, але я стрималася. Антон послухався і підійшов ближче до свого брата.

— Щось сталося? — збентежено спитав він. — Мене лякає твоя поведінка, Адаме.

— Ти ще питаєш? — невдоволено сказав той. Він повернувся до свого брата. — Чому ти не повідомив, що одружуєшся?

Чоловік раптом засміявся, постукуючи Антона по плечі. Я бачила лише частинку його профілю, адже вони по-братерськи обійнялися.

— Серйозно, Антоне! — продовжив він уже веселіше і навіть з якимсь здивуванням. — Ми ж з тобою не чужі люди. Коли мама сказала, що ти прийдеш на вечерю зі своєю нареченою, то я був відверто... — Він озирнувся на мене, і я мало не впала в цей момент. Його темні очі розширилися, а губи здивовано розімкнулися. — Що за...

— О, а ось і моя наречена! — поспішив Антон.

Я відступила на крок, відчуваючи тремтіння у всьому тілі. Ні-ні-ні... Це неправда! Я заперечливо похитала головою. Серце почало битися швидше, а я не могла повірити у те, що бачу перед собою. У те, кого бачу.

Мої очі, мабуть, збільшилися майже вдвічі. Його неможливо було не впізнати. Це темне волосся, якого я колись торкалася, густі брови, проникливі карі очі та тонкі губи, які мені доводилося цілувати. Я могла лише молитися на те, що він не впізнав мене. Але цей погляд, який просто зараз ковзав моїм обличчям, дав мені зрозуміти — він усе пам'ятає. Він пам'ятає кожну секунду, яку ми провели разом.

— Що з вами? — запитав Антон, коли ми з його братом усе ще витріщалися одне на одного. — Ви знайомі?

— Ні! — занадто різко і голосно заперечила я. — Ми... Ми незнайомі.

Мені хотілося сховати свій погляд або ж узагалі зникнути кудись. Жар підступив до щік, а мої коліна трусилися від дурного хвилювання.

Антон зупинився позаду мене. Він поклав свої руки на мої плечі.

— Це Мія! — представив мене мій наречений.

— Мія... — пошепки повторив його брат, вивчаючи моє обличчя.

Я не знала, про що він думав, але здогадувався. Він порівнював мене з тією дівчиною, яку зустрів шість років тому, і яка кинула його та безслідно зникла. Ми були незнайомцями. До цього моменту.

— Адам, — представився чоловік, простягнувши мені свою руку.

Я декілька секунд дивилася на неї, перш ніж наважилася потиснути її.

— Приємно познайомитися, — прошепотіла я.

І коли наші долоні зімкнулися, не залишилося жодних сумнівів. Легкий дотик навіяв спогади, бо колись я уже відчувала його. Тієї ночі, коли він торкався мене...