Розділ 1.1

Я розплющила очі й перше, що побачила — сонячні зайчики на стелі. За вікном нарешті світило сонце, і це вже не могло не тішити. Настрій одразу став кращим.

Встала з ліжка, підійшла до вікна й розчинила його навстіж. У кімнату миттєво увірвалося свіже повітря. Я замружилася й глибоко вдихнула. Нарешті! Нескінченні дощі скінчилися, і за вікном панувала справжня золота осінь.

З цим відчуттям легкості пішла на кухню. Поки замішувала тісто та смажила сирники, я й сама не помітила, як почала тихо наспівувати якусь мелодію. Аромат ванілі та підсмаженої скоринки швидко розійшовся квартирою.

Коли все було готове, попрямувала до дитячої.

— Зайчику, прокидайся, — тихо мовила, схилившись над ліжком.

Марк солодко сопів, закутавшись у ковдру. Я нахилилася й почала злегка лоскотати його. Малий одразу закрутився і, не розплющуючи очей, пробурчав:

— Ну ма-а-ам... Ну ще трошки...

— Ану бігом вставай, — засміялася я, продовжуючи його лоскотати. — Бо зараз сама всі сирнички з'їм, а тобі залишиться тільки облизуватися!

— Ну добре, зараз встаю... — неохоче відповів.

Я посміхнулася й повернулася на кухню. За пару хвилин у коридорі зачовгали босі ніжки. Заспаний Марк умостився за стіл, і я поставила перед ним тарілку з гарячим сніданком.

Поки він із апетитом їв, я стала поруч, м'яко погладила його по голові й подумала: «Як же добре, що ти в мене є...».

Поки стояла, замислена й дивилася на сина, двері тихо рипнули, і на кухню зайшла моя бабуся.

Марк одразу підвів на неї очі, посміхнувся й мовив:

— Добрий ранок, бабусю!

— Добрий ранок, сонечко моє, — ніжно відповіла вона, підходячи ближче та притискаючи його до себе.

Я одразу дістала ще одну тарілку, поклала пару гарячих сирників і поставила на стіл:

— Сідай, будемо снідати.

Ми всі вмостилися за столом. Марко з захопленням почав розповідати, махаючи виделкою:

— А в нас сьогодні в школі виставка! Ми там вирізали осінні листочки, робили їжачків із шишок і жолудів та клеїли різнокольорові аплікації!

— Ого, який ти в мене молодець! — усміхнулася я, ласкаво скуйовдивши його волосся.

— А ти сьогодні по мене прийдеш? — Маркусь із надією зазирнув мені в очі. — Я тобі обов’язково все покажу!

Я на мить затримала усмішку, а тоді посунулася ближче й обійняла сина за плечі.

— Маркусику, сонечко, сьогодні не зможу тебе забрати. Я зараз заведу тебе до школи, а після уроків за тобою прийде бабуся, добре?

Я переводжу погляд на бабу:

— Забереш його, добре? Бо в нас сьогодні на роботі дуже важливий банкет, і я, мабуть, буду пізно.