Глава 1.1

Ранок дня від'їзду зустрів мене першими променями сонця, які пробивалися крізь щілини між шторами. Олеся прокинулася рано, вже о сьомій ранку її малесенькі п'яточки дріботіли по підлозі, а кімнату заповнило звичне дитяче белькотіння.

Мій день розпочався з тієї ж безкінечної рутини: поміняти малій одяг, вмити її, поставити варитися дитячу кашу, встежити, щоб Олеся не впала з дивана або щось на себе не перекинула. Сергій же навіть оком не здригнув, коли донька прокинулася. Він лишень важко зітхнув, відвернувся до стіни і зарився носом в подушку, демонстративно показуючи, що все це його не стосується.

Коли каша була готова, а мала трохи відволіклася на іграшки, я підійшла до нашого ліжка.

— Сергію, візьми Олесю на п'ятнадцять хвилин, — попросила я. — Мені треба зібратися й спокійно прийняти душ перед дорогою.

Сергій навіть обличчя від подушки не відірвав. Лишень відмахнувся від мене, як від набридливої мухи, і буркнув крізь сон: 

— Помиєшся, коли дитина засне. Нічого тобі не буде. Не засмердишся.

Пекуча образа боляче вколола десь під ребрами. В горлі застряг гіркий клубок, але я силою змусила себе вдихнути і видихнути. Я вийшла з кімнати і пішла до ванної. Вмилась і погляд зупинила на своєму відображенню. На мене дивилася виснежана дівчина, з синіми колами під очима і брудним волоссям.

Де поділася та жвава й весела білявка, з вогником в очах і осиною талією? За вагітність і декрет я набрала зайві десять кілограм і ніяк не можу їх позбутися. Я важко зітхнула. В декреті я перетворилася на клушу, з постійною втомою і роздратуванням, адже Сергій не допомагав мені з Олесею. 

Але я не дозволю йому зіпсувати цей день. Досить того, що він зіпсував мені останні три роки життя…

Надія на довгоочікуваний відпочинок палала в мені яскравим вогником і не давала зламатися. Я терпляче чекала обіду. Саме по обіді мала прийти мама, щоб забрати Олесю до себе на ці п'ять днів, і тоді я нарешті вирвуся на волю.

Поки мала порпалася у своєму пластиковому конструкторі, я взяла до рук телефон і зайшла в наш дівочий чат, очікуючи побачити там нову порцію ранкового гумору. Але те, що я прочитала, змусило мене застигнути.

Ще з самого ранку в чаті висіло повідомлення від Рити: 

«Дівчата, в мене катастрофа! На роботі стався дикий аврал, шеф поставив ультиматум і скасував мою відпустку. Я нікуди не їду...»

Не минуло й пів години, як з'явився довгий розпачливий текст від Іриски: 

«Я теж пасую... Ми з Максом посварилися просто в мотлох. Він влаштував мені грандіозний скандал і таку істерику через цю поїздку, що я просто психанула, зібрала речі й поїхала до мами в село. В мене взагалі немає настрою кудись їхати, яке там море...»

Слідом за цим висіло розгублене повідомлення від Яни: 

«Боже, дівчата, ви що, жартуєте?! Наталко, може, хоч ти залишилася? Виходить, ми їдемо тільки удвох?»

Я важко зітхнула, співчуваючи дівчатам, але відступати не збиралася. Я почала набирати відповідь: 

«Звісно, Яночко! Я свої плани не скасовую! Прийде мама, я віддаю Олесю їй і...»

Я навіть не встигла дописати речення. Екран смартфона раптово спалахнув вхідним викликом з незнайомого номера.

Пальцем провела по екрану, щоб прийняти виклик і приклала телефон до вуха.

— Алло?

— Доброго дня, — в динаміку пролунав незнайомий чоловічий голос. — Це лікар з приймального відділення міської лікарні. Підкажіть, Ганна Іванівна — це ваша мама?

Всередині все миттєво похололо.

— Так... — витиснула я з себе, відчуваючи, як мені перехоплює подих. — Це моя мама. Що з нею?

— Бригада швидкої щойно доставила її до нас, — промовив лікар у слухавку. — У неї важкий гіпертонічний криз, тиск зашкалює. Стан серйозний, ми її терміново госпіталізували.

— Зрозуміла. Я скоро буду…

Світ навколо мене вмить втратив всі барви. Телефон ледь не вислизнув з пальців. Руки вкрилися сиротами, а ноги стали ватяними. Шок і заціпеніння скували кожну клітину тіла, а груди здавив крижаний страх за життя найріднішої людини.

Слова лікаря досі лунали в моїх вухах, наче удари важкого дзвона. Мозок панічно намагався знайти бодай якийсь вихід, якийсь крихітний шанс врятувати ситуацію, що так раптово розвалилася на шматки. Але марно. Мама була моїм єдиним тилом. Єдиною людиною, якій я могла беззастережно довірити донечку й бути впевненою, що з Олесею все буде гаразд, поки я поїду на ці омріяні п'ять днів до моря.

Я схопилася з місця і забігла до кімнати. Серце гупало десь у скронях. Сергій все так само лежав в ліжку, спиною до мене.

— Сергію! — голос зірвався і я захрипла. — Сергію, вставай! Мою маму забрала швидка! Вона в лікарні, в неї гіпертонічний криз, тиск зашкалює!

Він повільно перевернувся на бік, ліниво розплющив одне око й здивовано зсунув брови. Але в його погляді не було ані краплі переляку чи співчуття, лишень роздратування від того, що його знову відволікають від відпочинку.

— Та що ти знову панікуєш? — незадоволено буркнув він, відмахуючись від мене. — Вип'є свій каптопрес і все миттєво мине. В неї цей тиск постійно піднімається, щоразу одне й те саме. Посидить годину в кабінеті й піде додому. Не роби з мухи слона і не влаштовуй істерику на рівному місці!

— Яку істерику?! — вигукнула я, і з очей гарячим потоком бризнули сльози, які я більше не мала сил стримувати. — Її госпіталізували! Вона у важкому стані! Сергію, побудь з Олесею, мені треба негайно їхати в лікарню!

— В сенсі “побудь”?! — він аж сів на ліжку, і його обличчя викривилося від гніву. — Наталко, ти взагалі нормальна? Які в мене можуть бути дитячі клопоти з самого ранку? В мене свої справи, я не збираюся сидіти з малою цілий день! Ти взагалі думати вмієш?

Я застигла, дивлячись на нього через завісу гарячих сліз. Всередині все заніміло від жаху. Залишити маму саму в лікарняній палаті, без допомоги й уваги, я просто не мала права. Це моя мати, найрідніша людина. І водночас залишити Олесю на чоловіка, який категорично відмовлявся навіть пальцем поворухнути заради власної доньки, було неможливо.