Глава 1

Дана книга являє собою художній твір. Всі імена, образи, місця і події є плодом авторської уяви або були використані без умислу. Можлива схожість з реальними людьми, як живими, так і померлими, місцями дії або подіями є результатом сугубо випадкового збігу обставин. 

Глава 1

Яскраво-жовта валіза лежала відкритою посеред нашого двоспального ліжка. Вона була наче невеличкий острівець бажаної волі серед завалів щоденного побуту. На покривалі панував справжній безлад з одягу. Лежали легкі квітчасті сукні, літні шорти, кілька яскравих купальників, спідниці і той самий солом’яний капелюх, який я купила ще два роки тому, але так жодного разу й не вигуляла.

Я заплющила очі буквально на мить і в уяві одразу ожив шум Чорного моря, шурхіт прибою, замиготіли відблиски сонця на хвилях, а на губах з'явився присмак солодкого прохолодного коктейлю. Боже, як же я чекала на ці п’ять днів! П’ять днів спокою, без безкінечного марафону між онлайн-роботою за ноутбуком вночі, хатнім прибиранням та капризами малої.

Розплющила очі і повернулась до реальності. Почала акуратно збирати косметичку: сонцезахисний крем з максимальним захистом, зволожувальний лосьйон, туш, легкий блиск для губ...

— Мамо, гратись! Ту-ту-у-у! — до кімнати на повній швидкості вбігла трирічна Олеська, протягуючи мені свій улюблений червоний пластиковий паровозик.

— Який гарний паровозик, зайчику! — я всміхнулася і поцілувала донечку в рожеву щічку. — Але дай мамі трішки часу, добре? Мені треба скласти речі.

— Ні, ту-ту! — вередливо мовила мала й одразу ж випадково зачепила ручкою стаканчик з соком на нічному столику. Соковита помаранчева пляма миттєво розповзлася по її рожевій футболці.

— Ох, Олесю... — я зітхнула і відклала тюбик з кремом.

Довелося кидати збір валізи, бігти до шафи, шукати чистий одяг, переодягати дитину, а потім витирати калюжу з підлоги. Далі Олеся зажадала яблуко, але обов'язково порізане на шматочки. І я знову розривалася між кухнею та спальнею, намагаючись не втратити думку й згадати, чи поклала зарядний пристрій до телефону.

Всередині мене вирували емоції. З одного боку я відчувала солодке передчуття довгоочікуваного відпочинку, з іншого мене охоплював легкий мандраж. За всі три роки життя Олесі я ще жодного разу не залишала її більше ніж на дві-три години. Це мала бути наша перша тривала розлука. Серце калатало від хвилювання. Як вона буде без мене ці дні? Але я заспокоювала себе думкою, що моя мама впорається з онучкою. Вона досвідчена, любить її понад все на світі і з радістю погодилася побути з нею ці п'ять днів.

Повз двері спальні повільно пройшов Сергій. Він пересувався квартирою мов тінь, повністю занурений у свій смартфон. Пальці спритно гортали екран, а на обличчі застиг звичний байдужий вираз. Він навіть голови не повернув в мій бік.

— Сергію, — гукнула я, витираючи руки від соку. — Подивися за малою, поки я складу речі. Будь ласка.

Суцільна тиша у відповідь. Він навіть ходу не сповільнив. Так і  продовжив переглядати дописи в соцмережах і гортати стрічку.

— Сергію! Ти мене чуєш?! — голосніше повторила я.

— Та чую, не кричи, — роздратовано буркнув він з коридору, не відриваючи погляду від екрана. — Що з нею станеться? Вона ж грається.

Я опустила руки. В грудях спалахнуло пекуче роздратування. В такі моменти я знову й знову переконувалася: я не можу залишити Олесю на власного чоловіка навіть на пару годин. Сергій взагалі не знав дитячого розкладу, поняття не мав, чим годувати доньку, окрім купованого печива, не орієнтувався, де лежать її речі, і щиро вважав, що догляд за дитиною — це просто сидіти з нею в одній кімнаті і тупити в телефоні. Я відчувала повну невпевненість в ньому та гірке розчарування від його байдужості як до мене, так і до моєї поїздки. Якби не мама, яка погодилася взяти Олесю на себе, про жоден відпочинок я б навіть і не мріяла.

Важке відчуття образи стискало горло. Раптом на тумбочці біля ліжка ожив телефон. Екран спалахував раз за разом яскравими сповіщеннями.

Я взяла телефон в руки і на душі трохи потеплішало. На екрані майоріли повідомлення з нашого спільного дівочого чату. Рита, Іриска і Яна влаштували там справжню дружню перепалку.

Рита: «Дівчата, я беру той рожевий надувний матрац-фламінго! Ви уявили наші фото?!»

Яна: «Ми будемо зірками пляжу, Ритусю! А я вже знайшла кав’ярню біля моря з найсмачнішими круасанами і розкішним краєвидом»

А Іриска додала голосові, де крізь сміх перераховувала, які сонцезахисні креми та купальники вже заштовхала в свою сумку і сперечалася з дівчатами, в який саме нічний заклад ми підемо святкувати перший вечір.

Їхній нестримний дівочий драйв, божевільна енергія та азарт розігнали важкий смуток, що зібрався в мені через Сергія. Я мимовільно посміхнулася, вперше за весь цей виснажливий день. Після хатнього мовчання, після байдужого погляду чоловіка, який сприймав мене як безкоштовне обслуговування, ці повідомлення були ковтком чистого повітря.

Я набрала дівчатам повідомлення.

Наталка: «Дівчата, я вже майже зібрала валізу. Рахую хвилини до завтра. Не можу повірити, що вже завтра ми будемо слухати море й лежати на піску»

Рита: «Натусь, ти обов'язково мусиш відірватися на повну. Три роки декрету без єдиного ковтка свободи — це неабияке випробування на міцність. Ти заслужила цей відпочинок, як ніхто інший»

Яна: «Однозначно! Ніяких думок про прибирання, борщі і горщики. Тільки ми, море й повне перезавантаження»

Від їхніх слів в грудях розлилося лагідне тепло. Відчуття дівочої солідарності та підтримки огорнуло мене, як м'яка ковдра. Три роки... Три довгі роки я крутилася в безперервному марафоні: дитина, побут, прання, готування, онлайн-робота по ночам, і все це біля холодного, зверхнього і скупого на будь-які емоції чоловіка. Сергій ніколи не питав, як я почуваюся. Він не бачив, як я валилася з ніг від втоми, як згасали мої очі, як я поступово втрачала саму себе. Для нього мої зусилля були чимось буденним і непомітним, а його черствість щодня отруювала наші стосунки.