Розділ 23

- А що ти тут робиш? - Якщо Ілля когось проводжав, то маю для нього невтішні новини. Чи, можливо, втішні, якщо він полюбляє купатися. Оскільки лайнер вже чималенько прийшов від пристані, тож щоб не їхати "зайцем" чоловік має негайно відправитися за борт. Вплав добратися до суші.

- Я головний помічник капітана, тож це якесь дивне питання, згодися.

Головний помічник? Капітана? Він же мав бізнес у сфері масажу. Та й у сфері будівництва. До чого тут судноплавство? Хоча... Від такого як Ілля різного можна очікувати. Він он прилетів на гелікоптері свого друга, посадивши цей літаючий апарат на футбольному стадіоні неподалік нашого з Сюзі будинку, що йому заважає бути помічником капітана? Однокласник же не сказав, що сам являється капітаном цього лайнера, а хтозна, які там функції у помічника. Можливо, не такі й критичні для вивчення, тим паче для такого здібного чоловіка як Ілля.

- Та гаразд, травлю, - розтягує губи в посмішці й змінює максимально серйозне обличчя на грайливе, азартне, з бісиками в очах, - а ти й повірила?

- Скажу чесно - після гелікоптера на стадіоні мого міста, вже в різне можна повірити, - у нас хоч і не село, і навіть не селище міського типу, але новина стосовно того, що хтось приїжджав на гелікоптері, на справжньому гелікоптері, котрий можна було розгледіти зблизька, а не десь там ген-ген в небі, розлетілося до кінця того ж дня. Ще диво, що Ілля якось так не залишив за собою хвіст, тому сусіди не знали, що це саме до мене така важлива шишка завітала. Вони просто допитувалися, чи не в курсі я хто це й до кого оце таке чудо приїхало, я просто відповідала "ні, не знаю" й на цьому все щасливо закінчилося. В іншому випадку... Ще б рік ходила з червоними вухами, оскільки б мене обговорювали навіть всі собаки містечка, не кажучи вже про людей.

- Тоді ситуація потребувала радикальних дій, зараз же я на відпочинку і максимум, що мене може пов'язувати з капітаном цього лайнера, бажання побажати йому ні пуху ні пера й привезти нас всіх додому цілими та неушкодженими. 

- Ні льодовика, - ляпнула я, обдумуючи як воно цікаво виходить. Доля знову зіштовхує нас з Іллею. Знову ми перетинаємося, хоч по факту живемо в різних містах, крутимося в різних колах, звиклі до різного соціального статусу. Ну і де б так доля могла повеселитися як не на лайнері з однойменною назвою?

- Не зрозумів, - однокласник мислив куди приземленіше, ніж моя бурхлива уява, тож відповів здивованим поглядом на моє зауваження.

- Забудь, - махнула рукою, демонструючи, що це не важливо й збиваючи ту пелену, яка твориться в голові. - То ти вирішив відпочити таким чином?

- Еге, давно мріяв, але все ніяк не вдавалося. То робота, то стосунки. Зараз же поставив роботу на паузу.

- А стосунки? - Я Іллю відправляла за борт корабля? А мені б самій не завадило скупнутися, оскільки язик як помело, вертиться без діла, і йому навіть немає виправдань стосовно того, що в ньому немає кісток. 

- Стосунків немає, а ти? Ти теж тут на відпочинку?

Я вже хотіла заявити, що наразі, як то модно писати "все важко" в цих самих стосунках, але вчасно прикусила того самого язика без кісток, а чоловік дуже вдало доповнив своє запитання. Внісши ґрунтовні поправки.

- Ні, по роботі.

- Влаштувалася головним помічником капітана? - Підколює Ілля та явно цим жартом розряджає обстановку після моєї зацікавленості щодо його стосунків. Яка незрозуміло чому виникла і з якою ціллю була вимовлена.

- Майже, - ото б однокласник очманів би, якби це виявилося правдою, - помічником кухаря.

- Все ж таки вирішила втілити свої таланти у життя? Молодець, правильно, всім на цій палубі неймовірно пощастило, мені в тому числі, що наші шлунки будуть отримувати гастрономічні оргазми протягом наступного тижня. 

- Ну, ти все ж не перебільшуй, я тільки помічник кухаря, а не головний бос кухні, - хоч приємно. Навіть дуже приємно. Ілля вмовляв мене не губити свою любов до створення смаколиків та радувати ними навколишніх. Ось, виходить, я до цього і дійшла. Не повністю. Тільки стала на вірну доріжку. Та хоча б один крок зробила в напрямку своєї мрії. Це вже в рази більше, ніж було ось тільки вчора.

- Впевнений, до кінця подорожі всі забудуть про того кухаря й вже наступного разу ти будеш королевою ножа й виделки. - Так, Ілля майстер заливати у вуха сиропу. Але як же добре стає від цього сиропу. Трішки згладжують ці компліменти біль від розставання з Сюзі. Злегка розслабляють. - Виходить, я тебе відволікаю? 

- Ні, ні, мені тільки через півтори години вирушати на кухню, - таке розпорядження дав всім містер Сержиньо. Саме так велів його величати наш бос на час подорожі, коли весь персонал зібрався неподалік місця відправлення судна. Кухар видний персонаж. Такий явно виділяється з натовпу. Чоловік років сорока п'яти, з лисою головою та застрашливим виразом обличчя, де через всю праву щоку смугує величезний шрам. Вже лячно, еге? А як щодо того, щоб під керівництвом ТАКОГО попрацювати?

- Тоді, можливо, вип'ємо по каві? Чисто як друзі, - швиденько додав Ілля, напевно, підозрюючи, що я можу чорт знає що собі надумати, відштовхуючись від тієї зустрічі в ресторані. 

- Як друзі? Залюбки, - тсс, совість, тихенько там будь, я в курсі, що буквально  дві хвилини тому відшила свою найкращу подругу з такою ж пропозицією. Я в курсі, морське повітря не висмоктало всю мою пам'ять. Просто саме це запрошення "випити кави" дуже цікаве, в першу чергу для мене самої. Маю певний момент, який хочу прояснити...