Розділ 6

Розділ 6.

• Звідки ви взяли ці сорочки? – запитала я, коли ми, вмостившись  на гіллі спостерігали за зірками.
• У скрині, – відповіла Леся. – Там було багато такого, але найважливішими, звісно, є записи. Хоч їх і зовсім мало, та вони багато чого пояснюють.
• Скриня? Що за записи?
• Нуу, Уляна сказала, що знайшла її під тим старим дубом. Вона на той час була єдиною і ніхто нічого не розповідав їй. Та коли вона прочитала записи, то багато чого зрозуміла і пояснила мені, а я вже вам.
• Наприклад що?
• Ну, що ми мавки володіємо певною магією. І… Там, насправді, багато чого писало, але пергамент постарів і зруйнувався від часу. Тож Уляна довго намагалась прочитати, але їй мало що вдалося.
• Ви володієте магією? – здивувалася я.
• Так, – підтвердили дівчата.

Ярина витягла квітку зі свого вінка, покрутила  її в руках і та змінила колір і розмір.

• Якось так, – сказала вона.

Я розчарувалась, адже очікувала чогось надзвичайного. «Зеленокосі, нінащо не здатні дурепи» - нагадав голос у моїй голові. Та я вдала, що в захваті.

• Навчите мене?
• Звісно, – з ентузіазмом погодилась Ярина.
• А…Уляна тут єдиний дух, що має лише голос? – врешті запитала я про те, що справді дуже цікавило.

Звісно ж я ні слова не скажу дівчатам про свою розмову в тумані. Вони кажуть, що туману не було , тож це щось…незвичне. З цим варто розібратися самій. Та голосу я чомусь довіряю.

• Та є ще деякі, недалеко. Наприклад…Блуд… Але Уляна це інше.
• Угу, – кивнула я.

Мені треба усе це усвідомити, про все довідатись.

Хоч мавкам і не обов’язково спати вночі. Я вирішила все ж поспати. Завтра вранці усе з’ясую.

• Доброго ранку!  – привіталась Ярина. – Ну що, сьогодні вчитимешся трохи?

О, так, тієї магії!

• Звісно, – погодилась я.
• Ходімо, – вона взяла мене за руку і ми пішли до лісу, де була невеличка галявина, вся у квітах. – Я тут тренуюся. Усі ці квіти створила я.

Це таки було надзвичайно. Безліч найрізноманітніших квітів, усіх відтінків і розмірів на невеликому клаптику землі, зусібіч оточеному однаково похмурими старими ялинами.

• Це прекрасно, – сказала я щиру правду.
• І ти навчишся, я навчу тебе.

Вона зірвала червону квітку, дуже схожу на троянду, але без колючок і з гнучким стеблом.

• Ось, уяви що вона жовта і легенько торкнись, – сказала Ярина.

Я так і зробила. Квітка стала жовтою, моє обличчя засяяло з радості.

• Це так легко, – засміялась я.

Та Ярина чомусь не посміхнулась. Навпаки, на її обличчі читався подив і розчарування.

• Щось не так?
• Та ні, - через силу посміхнулась вона, - просто мені треба було кілька місяців тренуватися, щоб так вийшло. Бо… Ми, коли щойно стаємо мавками, то не маємо стільки сили. Леся казала, що тебе ще зашвидко вчити, але я подумала… Та це однаково якось…
• Ну…можливо, для того щоб творити магію треба вірити у неї. А я вірю. І у те, що я мавка швидко повірила.
• Так, так. Гаразд, тоді треба щось складніше. Наприклад…створи собі вінок, який лише уявиш. Навіть у мене таке не виходить, лише Леся вміє, але думаю, ти зможеш. Просто уяви…

Я не знала що мені уявляти, але  як і показувала Ярина провела руками від лоба до потилиці.

• Ах, як же гарно. – вигукнула Ярина.
• Що?

Я торкнулась голови з пошуках вінка і натрапила на маленькі, ніжні квіточки, що ховалися в моєму волоссі.

• Такого навіть Леся не вміє. Ох, я вражена.
• Я також.
• Ходімо до озера, глянеш на себе.

Ми рушили. Побачивши своє відображення у воді, мовчки ахнула. Це була справжня я! У волосся ніжно вплелися холодні незабудки. Які прекрасні! І очі також світились якоюсь крижаною блакиттю попри те, що вони завжди були карими. Я зрозуміла про що нагадую сама собі про помсту, про розплату… Мене негайно ж пройняла лють. Я хочу помститися негайно!

• Яро, – покликала мене Леся.

Вони разом з Мар’яною вийшли з протилежного боку лісу.

• Що?
• Нам треба щось зробити із…твоїм колишнім…тілом, – сказала вона.
• Я також думала про це.
• І що ж придумала?
• Треба відірвати ногу, чи руку і кинути в лісі, коли хтось буде проходити. Щоб часом якийсь звір не з’їв. Ну а решту спалити.

Дівчата дивились на мене шоковано.

• Чому? – тихо спитала Ярина.
• Вони мусять знати, що я померла, але я не хочу, щоб знали, що я втопилась… Та це й неможливо, бо поки сюди хтось прийде… а я й не хочу щоб сюди хтось приходив, поки що… А кидати утопленицю посеред лісу, погодьтесь, якось дивно. У людей можуть виникнули деякі думки. Тож якщо вважатимуть, що мене звір пошматував, усе буде ніби зрозуміло.
• Гаразд, хороша у тебе ідея тільки хто це робитиме?
• Я. У вас немає якогось ножа?

Дівчата вкотре здивовано перезирнулися.

• У скрині був, але ми ним ніколи не користувалися. Зараз принесу, – сказала Леся.

Вона підійшла до найстарішого дуба, біля якого я залишала півонії для Мар’яни і постукала по стовбуру. Відчинилося малесеньке віконечко і зеленокоса добула звідти невеличку скриню.

Та коли вона підійшла до нас і поставила її на землю, то скриня здалась величезною.

• Ось, бери що хочеш.

Я підняла кришку і побачила що ж там усередині. А було  там багато простих білих, довгих сорочок, старезний пергамент, що розсипався від найменшого  доторку. Прочитати на ньому щось було взагалі неможливо. Знизу лежав довгий, красивий старовинний ніж і металева щітка для волосся.

Я негайно ж взяла ніж і підвелася.

• Я все зроблю…де…?
• Ходи, проведу, – сказала Мар’яна.

Ми зайшли в ліс. Ярина й Леся дивились нам у слід, дивуючись.

• Ось, – Мар’яна вказала на кущі, – удачі.