Розділ 5

До вечора я вже цілком звикла до думки, що  тепер я -мавка. Дівчата ще багато усього мені розповіли про своє життя. Наприклад, дізналася, що мені тепер не доведеться їсти. Тобто якщо я захочу, то можу, але це тепер не потрібно, бо я і так мертва.

Вони  постійно  дивувалися з мене й моїх  незліченних  запитань. А я не дивувалася майже нічому. Я раділа, що так сталося…

Так, я дуже змінилась за цю ніч. Стала зовсім іншою людиною… Ха-ха-ха, навіть не людиною…

-        Підійди до озера і поклич її, – сказала Леся, коли, як їй здалося, вже настав слушний час.

Я так і вчинила. Дівчата вмостилися на міцному дубовому гіллі і спостерігали.

-        Уляно, – гукнула я, - Уляно!

У відповідь – тиша.

-        Уляно!

Знову нічого.

-        УЛЯНО!!! – крикнула я з усієї сили.

-        Тихо, не репетуй так, – почула я тихий голосок над вухом.

-        Ви Уляна? – запитала я спокійно.

-        Так.

-        Ви маєте розповісти мені щось, так дівчата сказали.

-        Так. А ти…особлива.

-        Я чула це.

-        Так. Тож… Мені не варто нічого казати?

-        Та чому ж кажіть, я слухаю. Просто дівчата цілий день торочили про мою особливість.

Було приємно знову дивитися на озеро, підсвічене місяцем і чути тихий приємний, наче рідний, голос біля самого вуха.

-        А якою ти була…живою? – запитав голос.

Я злісно посміхнулась.

-        Доброю, милою, наївною, усім вірила, допомагала… - коли я вимовляла ці слова мої зуби скреготіли від злості.

-        Ти люта, – повідомила Ніна.

Та я і так розуміла це.

-        Знаю, – відповідаю їй. – І що з того?

-        Інші дівчата шкодували себе. Шкодували, що з кимось не попрощались. А ти не шкодуєш, хоч і не обирала смерті.

-        Ні, – рішуче підтверджую, – я лише ненавиджу. Так, можливо, навіть трішки шкодую себе, але цей жаль…

-        Перетворюється на ненависть до них. До кривдників…

-        Так, – погодилася я.

Раптом зусібіч мене огорнув туман. І я почула голос, могутній, сильний голос, який належав не Уляні.

-        Ось і ти…

-        Хто ви? – запитую  трохи здивовано.

-        Я…вважаю себе мавкою. Хоч це, мабуть не зовсім так.

-        Хах. Як  багато мавок я вже знаю! – відповіла я.

-        Та ти не знаєш жодної, схожої на мене .– відказав голос.

-        Уляна, Леся, Мар’яна… - починаю перераховувати.

-        Ха-ха-ха, – сміх був гучним і моторошним.

Я не зрозуміла що сталось. Але страшно не було зовсім , лише цікаво.

-        Не називай тих нещасних мавками. Це просто зеленокосі, ні нащо не здатні дурепи. Вони навіть далі озера ступити не можуть. Та власне…вони і тут невидимі.

-        Але мені…

-        Тобі сказали, що видимі. Та це брехня. Вони вірять в це, то правда. Вони вірять в те, що вони мавки…

-        А це не так?

-        Звісно! Я була першою і останньою справжньою мавкою!  Але мені не вдалося вижити…

-        Чому? – запитала я.

-        Бо я прагнула лише помсти, та не змогла здійснити її. Всі кривдники здохли в пожежі і я дізналась про це. Все село згоріло. Більше не було дівчат, які бігли б топитись сюди… Я не могла навчити нікого. Я протягом  п’ятисот років майже нічим не займалася. А тоді таки зникла…

Туман розвіявся так само швидко, як і з’явився. І я знову почула Улянин слабкий голос у себе над вухом.

-        Ніколи не показуйся живим на перед очі. Щойно тебе побачить смертний, ти одразу ж станеш невидимою. Станеш простим лісовим духом. Зрозуміла? Це єдине правило.

-        Так, – відповіла я, хоч це і було брехнею.

Чому голос змінився? Хто це говорив до мене в тумані?

-        А зараз я покину тебе, бо у мене більше немає сили на розмову. Завтра ще поговорю з тобою.

-        Добре.

Голос зник, а я так і залишилася стояти біля озера. Я могла подумати, що усе це мені наснилося, могла спробувати піти до села, та скільки ж усього я могла подумати і зробити, але не зробила. Бо тут мені було добре, бо це був мій дім. І все тут було рідним, моїм. Я ще трохи постояла. А тоді мене відволікли дівчата.

-        Яра, ти вже закінчила? – спитала Леся.

-        Так, – відповіла я, - Яра?

-        Ой, я просто подумала, що так буде зручніше і гарніше, – пояснила Леся. – Мар’яну ми кличемо Марою.

-        Добре, мені подобається.

«Ярослава», «Яся» - я більше не хотіла чути цього. Як завгодно, лише не так. Змінилась я, зміниться й ім’я…

-        Чим займемося? – запитала Ярина.

-        Я піду плавати, – сказала я.

-        Оригінально, – прокоментувала Леся.

Знявши вінок, залишила його на березі і повільно заходила у воду. Дівчата спустилися з дерева й рушили до мене.

-        Ти ж лише вчора втопилася. Не страшно?

-        Ні, – чітко відповіла я.