Розділ 4

-        І що ж тепер буде? – чую тихий голос поряд.

-        Вона тепер одна із нас, – відповідає інший твердіший і впевненіший, ніж попередній.

-        Але вона…

Я розплющую очі. Спершу не бачу нічого, все розпливається.  А згодом  мені таки вдається сфокусуватись і побачити над собою крону якогось дерева  та клаптик передсвітанкового  неба.

-        Вона прокинулась, – каже ніжний жіночий голос десь неподалік, та я нікого не бачу.

Треба підвестись. Та мені не вистачає сил. Тож  просто повертаю голову. Біля мене стоїть жінка в довгій білій нічній сорочці, її обличчя я не можу бачити через те, що ще достатньо темно. Помічаю лиш довге волосся та вінок з білих квітів. Задається, це півонії…

Рвучко сідаю. У мене таки вистачило сили для цього маневру.

Роззираюся довкола і розумію, що досі лежала на березі озера, того самого… Думки починають плутатися, я нічого не розумію… Хто я? Де я? Що сталося?

Помічаю ще двох жінок, чи то дівчат, вони стоять недалеко від мене, але з іншого боку. В однієї русяве волосся, також довге, прикрашене  пишним вінком з польових квітів. Її обличчя мені вдалося роздивитися. Веселі блакитні очі, рум’яні щічки. На вигляд їй десь стільки ж років як і мені.

А ось інша…вона мене насторожила. В неї таке ж  довге волосся, як і в інших дівчат, але зеленувате, така ж  нічна сорочка, вінок із соснових гілок. Але…коли я глянула в її зелені очі стало моторошно.

-        Хто ви? – запитала я.

-        Ми… Можеш вважати нас мавками, – сказала зеленокоса дівчина. Її голос звучав як заспокійливе.

-        Цікаво.

Така відповідь не надто здивувала мене, це здалось очевидним.

-        Не спитаєш що сталося? – запитала дівчина з веселими очима.

-        Ні, – чітко відповідаю. – Я,здається, знаю. Здогадуюсь…

Дивлюся на дівчат і бачу здивування на їхніх обличчях.

-        І що ж на твою думку сталося? – питає дівчина з білими півоніями на голові.

Тепер, коли я сиділа, то таки змогла розгледіти її обличчя. У неї були темно-шоколадні очі, як і волосся, але шкіра була молочно-білою. Вона таки скидалась на якусь мару, на відмінну від своїх подруг.

-        Я втопилася в цьому озері, – відповіла я вказуючи на плесо. – Правда ж?

Чітко і послідовно пригадались мені події минулого дня та ночі. Фото в інстаграм, смерть бабусі, розпач, страх, біль, сльози… Та більше цього не було, була лише впевненість і невідома мені досі лють.

-        Так, – здивовано відповіла зеленокоса.

Я гмикнула.

Підвівшись усвідомила, що на мені така ж довга біла нічнушка. А ноги босі. Я таки здивувалася. А тоді здивувалась ще більше, помітивши свої ноги за сусіднім деревом. Так, мої кеди, мої розідрані лосини. То таки були мої ноги! То я!

Рушила туди. Але дівчата гуртом  мене зупинили.

-        Стій! Тобі не треба цього бачити!

-        Чому? Це ж моє тіло! – не зрозуміла я.

-        Таке видовище тобі не сподобається, злякає, – сказала зеленокоса. – Краще ходи, сядемо он туди, – і вона вказала на розлоге коріння старого дуба, - я тобі усе розкажу, поясню.

-        Гаразд, – погоджуюсь спокійнісінько.

Мені просто не хотілось влаштовувати сцен. Не хотіла видиратись у них із рук, не хотіла, присівши над своїм тілом ридати та побиватися. Так, ридати не хотілось, зовсім.

-        Дівчата, віднесіть її подалі, – кинула зеленокоса своїм подругам, тягнучи мене за руку до того дерева.

Ми сіли. Я вкотре замилувалася красою цього місця. А яке ж воно чудове на світанку! Феєрична краса! Магія усієї палітри кольорів у шаленому вирі краси!

Та на цьому мальовничому фоні мені довелось спостерігати , як двоє дівчат несуть моє не вельми привабливе: посиніле, та вкрите водоростями, нерухоме тіло. Світло-каштанове волосся замітало  землю. Я мимоволі торкнулась того, що тепер у мене на голові. Воно було таким, як і раніше, тільки не мокрим як у того скоцюрбленого, задубілого тіла…

-        Як тебе звати? – запитала дівчина, вириваючи мене з незвичних думок.

-        Ярослава.

-        Гарне ім’я.

-        А тебе? – запитала я.

-        Леся, – відповіла вона.

Це ім’я ідеально пасувало до її спокійного, мелодійно-ніжного голосу.

-        Вінок не коле? – раптом запитала я, дивлячись на її вінок із соснових та ялинових гілок.

Вона дзвінко засміялась.

-        Це все що тебе цікавить?

-        Просто запитала, – роздратувалася я.

-        Ні не коле, – відповіла вона й далі широко посміхаючись. – Просто ти дивна, не злись.

-        Я не злюсь. І чому ж я така дивна?

-        Ти надто спокійна. Я ще не знаю нікого, хто б так спокійно реагував на смерть, навіть ті, хто самі собі її спричинили.

-        Я не хотіла помирати, – сказала я. – Просто так сталося. Це нещасний випадок.  Але я, мабуть, таки рада, що так сталося. Мені байдуже…

-        Ти справді дивна. Ось Ярина, наприклад, більше року не могла змиритися зі смертю. Хоч сама втопилась. Зі своєї волі.

-        Це та русява? – перепитала я.

-        Так.

-        І чому ж вона втопилася?

-        Нещасне кохання. Я також… І Мар’яна…

Нервово гмикаю… Який же це ідіотизм топитися через нещасне кохання. Я б ніколи так не вчинила… Ніколи…

-        То ви справжні мавки? – запитую.

-        Ну…типу того. Я не знаю, тобто…виходить, що так, але ми самі себе так ніколи не називаємо.

-        В тебе зелене волосся, а у них ні… - зауважила я.

-        Бо вона найстарша, – сказала Ярина, виходячи з-за дерева з величезним букетом польових квітів.

-        Та ви на вигляд наче і не дуже  відрізняєтесь за віком… А скільки тобі років? – запитую в Лесі.

-        Мені…20… Тобто я народилась у 1953, але померла у 1973 і мені… Я мертва уже… Ну, ти зрозуміла…