Розділ 3

Розділ 3.

«Чекаю» - висвітилося повідомлення на екрані.

Я всоте глянула на себе в дзеркало.

«Нормально» - зробила висновок.

Взагалі, я не збиралася йти до Віки на день народження. Бо ж взагалі не люблю таких заходів. Але це ж Сергієва сестра. А ми тепер пара…

Я видихнула і вийшла на двір.

-        Привіт. Ти чарівна.

Я сором’язливо посміхнулася.

-        Не думаю.

-        А варто, бо так і є.

-        Можливо, йдемо?

Він взяв мене за руку і ми вийшли з подвір’я. Я краєм ока помітила, що бабуся і дідусь спостерігали за мною з вікна. Посмішка на моєму обличчі стала ще ширшою.

Йшли ми мовчки. Це було дуже дивно, бо раніше, коли ми зустрічались, то говорили без упину. Я краєм ока дивилася на нього, на його русяві кучері, а він на мене. Ми обоє посміхалися.

Святкували день народження на подвір’ї. Альтанку і дерева прикрасили гірляндами, але поки що їх не вмикали, бо ж ще день, світло. Було багато кульок і усього такого. Віка тепер повнолітня…

-        Привіт, рада, що ти прийшла. – сказала Катя, підійшовши до нас з Сергієм.

-        Я також. А де Аня?

-        Десь тусується зі своїм хлопцем. – відповіла вона, знизавши плечима.

Гості все прибувала, грала гучна музика… Я підійшла до Віки, вручила їй конверт і ми з Сергієм зайшли в будинок.

-        Не дуже люблю такі заходи. – призналась я сідаючи на крісло у його кімнаті.

-        Я також.

Зрештою, ми почали грати карти, поки на вулиці тривала справжня вечірка.

-        А де ваші батьки? – запитала я.

-        Поїхали до маминої сестри, що б не заважати.

-        Прикольно.

Потім ми ще трохи порозмовляли.

-        Може вже ходімо до них. – запропонував Сергій.

-        Добре.

Ми вийшли на подвір’я. Стало вже трохи прохолодніше, та й людей було трохи менше.

Ми підійшли до столу і щось перекусили.

-        Я на трохи до друзів. – сказав Сергій.

Я кивнула і посміхнулася. Та насправді на мене нахлинула паніка. Без нього тут було зовсім не комфортно. Всі надто голосно сміялись, розмовляли, музика теж була надто голосна… А ще, я тут мало кого знала. Тобто, знала усіх, з вигляду, але не була знайома.

Щойно Сергій зник з моїх очей,  почала шукати поглядом Аню і Катю але так і не знайшла. І як мені тепер бути? Я відійшла трохи подалі від альтанки і стола. Але люди були скрізь, їх надто багато, та й байдуже. Я просто крутилась на місці.

-        Будеш. – почула голос біля себе, та спершу не зрозуміла, що звертаються до мене.

-        Ні. – відповіла я, розуміючи, що мені запропонували пиво.

Я продовжувала стояти чекаючи коли повернеться Сергій, або підійдуть мої подруги. А довкола мене всі ходили туди-сюди.

Вже ввімкнули гірлянди, бо стало трохи темніше. І я зачарувалася. Це так красиво, як у фільмах.

-        Я вже тут. – сказав Сергій, підходячи до мене ззаду.

Я здригнулася. А тоді посміхнулася.

-        Будеш? – спитав він, простягаючи мені апельсиновий сік. – Твій улюблений.

Я кивнула і одразу випала усю склянку, мені справді хотілося пити.

-        О, ти тут. – гукнула Аня. – Ходи танцювати.

-        Я не дуже хочу… Але давай…

Ми з Сергієм підійшли до місця, де дехто танцював і також поринули в танець.

-        Я думав, ти не любиш танцювати. – сказав Сергій.

-        Іноді можна.

Ми рухалися під повільну музику. Я вдивлялася в його блакитні очі і відчувала щастя.

Після двох танців мені знову захотілося пити.

-        Де ти брав сік? – запитала я, адже бачила на столах лише алкоголь.

-        Зараз принесу.

І він зник. А через хвилинку вернувся з напоєм.

А далі…сталося дещо дивне…

***

Я прокинулася від крику.

-        Ярославо! Ярославо, негайно ходи сюди!

Що сталось? Голова страшенно боліла. Я підвелася, в очах усе попливло.

-        Ярославо! – знову почула крик бабусі, а поді залунали її кроки, в напрямку моєї кімнати.

Двері рвучко відчинились і на порозі постала важко дихаюча від люті бабуся. Мене кинуло в холодний піт. Що сталось?

-        Що сталось? – запитала я, наче не своїм голосом.

-        Це ти мені скажи! – заревіла бабуся.

-        Що…я не розумію…

Мій погляд упав на одяг у якому я була. То й самий одяг… Я не переодяглась? Біла блузка була не так защіпнута, брудна…

-        Не розуміє вона! Глянь на себе! Усе село пліткує! Та ти, ти…  - вона почала задихатися.

Чорт!

-        Бабусю!

Вона зомліла.

-        Діду, бабусі зле. – крикнула я.

Що робити? Що сталось? У бабусі й раніше були проблеми з серцем… Чорт!

В кімнату влетів дідусь. Він одразу викликав швидку. А тоді кинув на мене злісний погляд. Я заливалася слізьми.

-        Вийди. – сказав він спокійно, - Ти лише заважатимеш.

Я хотіла заперечити, сказати щось, але не могла. Тож просто вибігла в кімнати і подалась в туалет. Коли глянула на себе в дзеркало, стало страшно. Швидко вмилась і зайшла на кухню, пити хотілось страшенно.

Що сталось?

Я вирішила знову зайти в кімнату, але не наважилася. Сльози продовжували литися без перестанку.

Приїхала швидка, бабусь забрали, дідусь поїхав з нею, а я просто стояла в коридорі нічого не розуміючи.

Ще деякий час я просто стояла і плакала, а тоді зайшла в кімнату по телефон. Моя маленька чорна сумочка валялась на підлозі. Я витягла телефон, не знаючи кому дзвонити, що питати.

15.46? Так, на екрані світилась саме така цифра, але як? Я довго спала. Та щойно я ввімкнула інтернет повідомлення почали приходити одне за одним. І я побачила фото… Ось я майже оголена стою на столі, тупо шкірячись, ось цілую… Чорт! Але ж як так? Цього не було, не могло бути. Ці фото були скрізь, у всіх, хто був на дні народженні були такі сторіс. У Каті, Ані і Сергія так само. що це таке? Я навіть плакати не могла.