Розділ 2

Розділ 2.

Наступного ранку мене розбудило дзижчання мухи. Була всього лиш сьома година та довше я спати й не збиралася.

Погодувала курей, індиків і кролів. А тоді повернулася до бабусі на кухню.

-        Де дідусь? – запитала я.

-        На базар поїхав. – відповіла бабуся.

-        Ясно.

Я сіла за стіл і почала їсти свої улюблені сирники.

У вітальні задзвонив домашній телефон і бабуся побігла піднімати слухавку.

-        Слава навіки Богу. – почула я її голос. – Ой, та певне…Добре, перекажу…Звичайно, звичайно…Ох, Кароліночко…скільки років…

Бабуся поклала слухавку і повернулася на кухню.

-        Ярославо, мені щойно Кароліна дзвонила, просила щоб ти зайшла до неї, коли зможеш, їй потрібна твоя допомога. Зайдеш?

-        Звичайно.

Кароліна – це наша сусідка і бабусина подруга. Я в неї часто бувала в гостях. Вона дуже мила жіночка років сімдесяти.

Я закінчила снідати і повернулася в свою кімнату.

Вирішила трохи попереписуватися з Сергієм. Наша розмова трохи затягнулась, я навіть встигла забути про те, що мала зробити. Коли ми з ним розмовляємо, я забуваю про все на світі. Він такий…чудовий…

-        Ясякооо. – почула я зі двору.

Катя?

Я відчинила вікно і побачила своїх подруг.

-        Ідеш?

-        Куди? – перепитала я.

-        Та ж на річку. Ти вчора казала, що підеш з нами.

-        Ой, дівчата пробачте, я зараз не можу.  – справді засмутившись сказала я.

-        І що цього разу? – роздратовано спитала Аня. – знову треба комусь допомогти, порятувати? Чи просто не хочеш з нами гуляти? Але нормально сказати не хочеш.

Я спохмурніла.

-        Я справді хотіла з вами піти. Але сусідка, Кароліна попросила допомогти їй де з чим. Я мушу піти. Та думаю, що швидко впораюсь і зможу до вас приєднатися.

-        Ну добре.

І дівчати вийшли з подвір’я явно ображені.

Але ж я не винна! Бо ж справді хотіла піти з ними. І піду!

Я почала бігати по кімнаті шукаючи необхідні речі. А тоді позавидувала їх у велику пляжну сумку.

-        Я йду. – сказала я бабусі, яка щось в’язала.

-        До Кароліни?

-        Так.

На вулиці було страшенно жарко, справді хотілося на річку. Нічого, швиденько впораюся і дожену дівчат. Я пришвидшила крок і вже через дві хвилини стукала в двері.

-        Заходь, Ясю, заходь. – почула голос зсередини.

Так і зробила.

Щойно зайшла, відчула запах свіжоспечених пиріжків.

-        Я така рада, що ти прийшла. – сказала Кароліна.

Вона була такою…милою. Пам’ятаю, коли ми якось влітку ми з мамою приїхали до бабусі з дідусем, я побачила Кароліну і сказала, що коли постарію, то виглядатиму як вона. Насправді нічого особливого в її зовнішності не було і не має але на обличчі у неї написано «добра, мила, щира», ну принаймні мені так здається.

-        Що з чим вам треба допомогти?

-        Можеш в магазин сходити, ось я тут список написала?

-        Так, звісно.

Вона дала мені гроші і той список. Я поспішила в магазин.

Швиденько все купила. Якщо це все, то дівчата може навіть не встигли до річки дійти…

-        Ось, я все купила. – сказала я кладучи продукти і решту на стіл у вітальні. – це все?

Кароліна сиділа на дивані і сумно дивилася у вікно.

-        У тебе немає важливих справ зараз? – запитала вона, глянувши а мене.

-        Ні. – відповіла я.

-        Я не хотіла б когось прости, але мушу. А ти добра дівчинка…ти зрозумієш. Я просто не зможу так далеко піти…

-        Що треба зробити? – з готовністю запитала я.

-        Нарви білих півоній у мене на клумбі і віднеси їх у ліс, до озера. Там залиш біля найстарішого дуба.

-        До озера? – перепитала я.

-        Так, знаю це далеко. – в її голосі я почула страшенний смуток, - Я сама хотіла б піти, але просто не зможу… Але я дуже хочу щоб сьогодні хтось приніс їй її улюблені квіти. У неї день народження…

Кароліна знову засмучено глянула у вікно, мабуть, щоб приховати сльози.

Я здогадалася про кого вона говорить, про свою доньку, Мар’яну. Вона покінчила життя самогубством, втопилась у тому озері, через нещасне кохання чи щось таке.

Мені стало якось незручно. Я мовчки вийшла з хати, нарвала великий букет півоній і подалась до лісу.

Та потім зупинилася і пішла додому, переодягтися. Не хотілося йти до лісу в шортах і босоніжках.

-        О, кавалери тобі квіти дарують. – сказав дідусь, щойно побачивши мене.

-        То не кавалери. – відказала я.

-        Ага, ага. – він загадково посміхнувся.

Я швидко зайшла в будинок, переодяглась і знову вийшла.

Дідусь так і далі намагався полагодити свою «ластівку».

-        Куди це ти?

-        Та дещо треба зробити.

Я швидким кроком подалася до лісу. 13.38. Якщо поспішити, то ще встигну до дівчат. Хоча…я навіть не знаю скільки треба йти до того озера. Бо ніколи не була там. Але знаю яка дорога до нього веде. Кажуть, що то озеро дуже красиве, але до нього майже ніхто не ходить, бо це далеко, а ще про те місце є багато легенд і дивних історій. Але в них мало хто вірить. Просто озеро далеко, ось і вся причина. Власне, наше село теж далеко, до нього важко добратися та й не потрібно. Воно не дуже туристичне, хоч гори тут чарівні.

Через пів години я нарешті дійшла до того місця, де починається стежка до озера. Тобто не зовсім стежка, просто дорога показана вервичкою викладених камінців. Цікаво, хто їх порозкладав?

Я рушила за камінцями. Щоб не було нудно, одягла навушники. Спершу іти було легко, а тоді довелося пролізати через жахливі зарості. Як добре що одягла лосини, а то від моїх нічого не лишилося б. нарешті, через годину ходьби ліс знову став рідшим. І я вийшла на галявину, кам’яна стрічка обірвалася.