Розділ 1

Воно манило, кликало, обіцяло, що допоможе, порятує…

Я повірила, піддалася. Виходу здається не було.

Це був єдиний шлях.

«Тут так казково» - було єдиною думкою в моїй голові.

Я забула про все на світі: страждання, біль, розчарування…

А тоді повільно рушила вперед, до порятунку, до нього…

-        Ясю! – чую знайомий голос , що лине з відчиненого вікна.  – Виходь, ідемо гуляти.

Мені якщо чесно не хочеться, краще б я залишилися вдома, спекла б пиріжки. Але тоді Катя образиться, а цього мені точно не хочеться.

-        Зараз вийду. – гукаю у відповідь.

Поверх сарафана натягаю джинсову курточку і виходжу на двір. По дорозі кажу бабусі, яка порається на кухні, що йду гуляти з дівчатами.

-        О, ну нарешті. – каже Аня. – Ми боялися, ти не вийдеш.

-        Та чому ж? Я ж сказала що вже йду.

Ми вийшли з мого подвір’я і рушили в центр села.

-        Ну ти ж не дуже любиш гуляти. Тебе важко з дому витягнути.

-        Та ні, не важко, просто мені треба бабусі і дідусю допомагати, ви ж знаєте. – кажу я.

-        Та знаємо. – холодно відповідає Катя.

Аня і Катя – мої найкращі подруги. Ми дружимо відколи я переїхала жити сюди, до дідуся і бабусі. Відколи мама померла за мною доглядають вони. Тата у мене немає, він покинув нас із мамою, коли я ще була дуже маленька, тож я його навіть не пам’ятаю. Він з нами не спілкувався, лише гроші пересилав.

Я дуже рада, що у мене є такі подруги. Зі мною взагалі важко дружити, бо я не дуже люблю гуляти, мені цікавіше вдома. А ще мені важка розмовляти з людьми, знайти спільну мову. Я такий собі інтроверт.

-        Як там Сергій? – раптом запитала Катя широко посміхаючись.

Я моментально зашарілася і опустила погляд на свої кеди.

-        Та нічого, не знаю. – збрехала я.

-        Брехня. – одразу визначила Аня. – Ти ж навіть брехати не вмієш. Ой Ярославо, так не годиться.

Я посміхнулася. Ну так, брехати я не вмію.

-        Він запропонував зустрічатися. – врешті сказала я широко посміхаючись.

-        Увііі. – запищала Катя. – Нарешті у нашого ангелика буде перший хлопець. Я вже думала цього ніколи не станеться.

-        Ой, та мені ж тільки 16.

-        Могла вже давно мати. Але гаразд, гаразд, мовчу.

Я спохмурніла.

-        Мене цікавить тільки справжнє кохання.

-        Угу.

Дівчата дзвінко засміялися і я разом із ними.

Ми прийшли на дитячий майданчик і сіли на лавці.

-        Розкажи, про що ви там з ним балакаєте. – попросила Аня.

-        Та про різне. Ну…я не можу вам усього розповісти. Але…він справді дуже хороша людина, я його люблю.

-        О, як мило. – сказала Катя, витягаючи з сумки одно разку.

-        Кать, ми ж біля дитячого майданчика. Тай узагалі…

-        Ой, не починай. Ти іноді така зануда. Тут же нікого немає.

Я хмикнула. Не розумію, для чого вони курять? Я ніколи такого не роблю…

Ох, подумати тільки у мене є хлопець. У мене є хлопець. Я познайомилася з ним випадково, в автобусі. Ми просто познайомилися, а тоді він знайшов мене в інстаграмі і написав мені. Він такий милий! Сергій постій робить мені компліменти і… Коротше, я страшенно закохалася в нього. Надіюся, ми завжди будемо разом.

Я всміхнулася сама до себе.

-        Ідеш завтра з нами на річку? – запитала Катя.

-        Та ще холодно.

Червень щойно розпочався, ще навіть не було жодного справді жаркого дня.

-        Та завтра має бути 28 градусів. Ми з Анею йдемо, давай з нами.

-        Ну добре.

-        А до Віки на днюху прийдеш?

-        Не знаю, ми ж з нею не дуже дружимо. Не знаю чого вона мене раптом запросила. – відповіла я.

-        Ну…ти ж з Сергієм прийдеш…

Я задумалася.

-        Не знаю. Ще є кілька днів, подумаю.

-        Думай, думай.

Ми ще трохи посиділи. А тоді я повернулася додому, а дівчата пішли на пошту, забрати посилку.