18

Але двері несподівано відчинилися самі. На поріг повільно вийшов високий, кремезний парубок.

Руслана мимоволі зробила крок назад, прижмурившись від тьмяного світла під'їзного ліхтаря. Випрасувана, майже хрустка сорочка й ця знайома, трохи зверхня посмішка... Це був Ігор. Його поява тут, о одинадцятій вечора, здавалася якоюсь безглуздою, абсолютно нереальною галюцинацією.

- О, ну нарешті! Нарешті ми тебе дочекались, - мовив він, розправляючи плечі й із розстановкою закладаючи руки в кишені штанів. Голос лунав так впевнено, ніби він господар цього двору.

- Хто «ми»? - здивовано й із різкою огидою перепитала Руслана, відчуваючи, як усе всередині стискається в тугий вузол.

- Мої батьки зараз з твоїми вечеряють, - спокійно й навіть із певною гордістю випалив Ігор, роблячи крок до неї. - Руки твоєї прошу.

Слова пролетили в повітрі, як важкий обух. У Руслани від такого зухвальства аж перехопило подих. Вона застигла, кліпаючи очима, а потім різко розвернулася через плече.

Олег ще не поїхав. Його чорний позашляховик усе ще стояв біля узбіччя з тихим бурчанням мотора. Через лобове скло було чітко видно його напружений силует: Олег бачив усю цю сцену від початку до кінця, і його пальці міцно стискали кермо.

У голові Руслани все спалахнуло в один момент - обурення, образа на таке безцеремонне вторгнення й миттєвий, гарячий протест. Вона на ходу дістала телефон із кишені, ігноруючи закляклий погляд Ігоря, і рвучким кроком попрямувала назад до машини Олега.

Пальці трохи тремтіли, коли вона набирала номер.

- Ма, що відбувається? - прямо, без жодних вступів запитала Руслана, як тільки у слухавці пролунало мамине «Алло».

- Русю, тут таке діло... Приїхали в гості батьки Ігоря, - веселим і бадьорим голосом відповіла мама на тому кінці дроту. - Він тебе чекає внизу, заходив уже кілька разів...

У голові Руслани в одну секунду визрів чіткий, безкомпромісний план. Вона підійшла до машини, Олег якраз прочинив пасажирські двері, уважно й мовчки ловлячи кожен її рух.

Руслана подивилася йому просто в очі, відчуваючи, як усередині закипає впевненість, і карбуючи кожне слово, голосно мовила в слухавку:

- Тоді ми підемо гуляти, не будемо з вами сидіти.

У слухавці виникла коротка пауза. Мама, мабуть, чула цей непідробний метал у голосі доньки й зрозуміла, що тиснути марно.

- Добре... Ігор тебе все розповість. – інтригуючим голосом сказала вона і відключилась.

У вечірній тиші тихий шум працюючого мотора здавався незвичайно виразним, а повітря буквально просочилося напругою. Олег не поспішав рушати. Його широкі долоні міцно, аж до білих кісточок, стискали кермо. Через лобове скло було видно його гострий, темний погляд, прикутий до постаті Ігоря. У кожному русі Олега відчувалася готовність миттєво втрутитися, але він витримував паузу, даючи Руслані повну свободу дій і чекаючи на її рішення.

Ігор нарешті оговтавшись від шоку, повільно підійшов до машини. Від нього трохи несло міцним алкоголем і нудотно-солодким парфумом. Похитуючись і навмисно розправляючи й без того широкі плечі, він уперся руками в проріз вікна, намагаючись розгледіти того, хто сидить за кермом.

- Руслано, це що за цирк? - невпевнено, але з явною господарською претензією протягнув Ігор, зухвало розглядаючи мовчазний, суворий профіль Олега. - Ти з ким взагалі катаєшся в такий час?

Вона стояла поруч із машиною, склавши руки на грудях і високо піднявши голову. На її губах з'явилася холодна, трохи отруйна посмішка, а в очах палало абсолютне безстрашшя.

- Знайомся, Ігоре, - гучно й виразно мовила вона, - Це Олег - мій хлопець. Дуже порядна, смілива людина і справжній чоловік. А це, Олегу, - Руслана кивнула в бік сп'янілого гостя, - Ігор. Мій колишній. І завдяки йому, як виявилося, я сьогодні можу гуляти хоч до самого ранку!

Олег повільно відчинив свої двері й випередив події, вийшовши з позашляховика. Його висока, міцна постать миттєво перекрила тьмяне світло ліхтаря. Перейшовши через капот, Олег став поруч із Русланою, тримаючись спокійно, але з абсолютною, незаперечною перевагою. Він дружньо й упевнено простягнув Ігорю руку:

 - Доброго вечора, - низьким, оксамитовим голосом промовив Олег, уважно скануючи реакцію суперника.

Ігор закляк. Його погляд гарячково бігав від простягнутої широкої долоні Олега до сяючого, рішучого обличчя Руслани. Вузол його хрусткої сорочки здавався йому тепер занадто тугим, а сп'яніння на мить поступалося місцем спантеличеності. Він безпорадно почухав потилицю, так і не наважуючись стиснути руку.

- Чекай... Я щось взагалі не зрозумів! - обурено випалив Ігор, роблячи крок назад і активно жестикулюючи. - Який ще «хлопець»? Який «колишній»?! Ми ж взагалі-то й не розлучалися нормально! Ті наші сварки - це ж просто... ну, тимчасова пауза була! Мої батьки зараз у тебе вдома, ми прийшли як люди!

Руслана не втрималася й тихо, щиро засміялася. Цей сміх пролунав над травневим подвір'ям так легко й вільно, що остаточно розвіяв будь-які залишки минулих образ, страхів чи сумнівів.

- Ой, Ігоре, кинь! Припини цей цирк і не позорься, - вона похитала головою, дивлячись на нього з чистою, майже зверхньою жалістю. - Я про все знаю. Про всі твої «паузи», про твої пригоди та дівчат на боці. Мені вже давно все відомо, так що не треба грати святу істоту ні перед моїми батьками, ні перед моїм хлопцем.