17

Вечір плавно перетік у ніч, і їм було зовсім не до розмов. Почуття, які так довго стримувалися, нарешті вирвалися на свободу. У напівтемряві його спальні, під тихий шепіт і гарячий подих, час просто зупинився.

Лише близько одинадцятої години вечора Олег дбайливо відвіз її до бабусиного будинку. Заглушивши мотор біля під'їзду, він не поспішав їхати - стояв і терпляче чекав біля машини, поки Руслана підніметься на поверх, підійде до вікна й помахає йому рукою. Тільки побачивши її силует у світлі кватирки, він мигнув фарами у відповідь і рушив з місця.

Ранок зустрів Руслану ароматом свіжого какао. На кухні за столом уже сидів дідусь, повільно попиваючи чай.

- О, прокинулася, мандрівниця, - тепло усміхнувся дідусь, прижмурившись крізь окуляри. Він подивився на оновлену, сяючу Руслану й раптом стиха мовив: - Дивлюся я на тебе... Мабуть, скоро й заміж видавати доведеться. Твій хлопець серйозний, видно, що тримається за тебе.

Щоки Руслани миттєво залив палкий рум'янець. Вона ніяково опустила очі, швидко відпиваючи какао, щоб приховати сором'язливу посмішку:

- Дідусю, ну що ти таке кажеш... Ми ж тільки почали нормально спілкуватися.

- Е-ні, дівчино, діда не проведеш, - добродушно засміявся той.

У цей момент на столі завібрував телефон. На екрані висвітилося «Мама».

- Алло, Руслано? - голос матері в слухавці лунав значно спокійніше, ніж зазвичай. - Ти як там? Слухай, у нас удома вже все стихло, так що давай, повертайся додому. Чекаю сьогодні увечері.

- Добре, мамо, увечері буду, - тихо відповіла Руслана, відчувши, як романтичний серпанок трохи розвіюється перед буденними справами.

За двадцять хвилин Руслана, збираючись на роботу, вийшла з під'їзду. Ранок був сонячним і свіжим. Вона вже ступила на доріжку, як раптом застигла.

Під розлогим каштаном стояв Олег. Без машини. У темно-синьому спортивному костюмі, з двома стаканчиками гарячої кави в руках і якоюсь особливою, бісикуватою посмішкою на губах.

- Привіт, - м’яко мовив він, підходячи ближче й подаючи їй запашну каву.

- Олегу? - здивувалася Руслана, озираючись довкола. - А де машина? І що ти тут робиш?

- Залишив машину, - Олег прижмурився, оглядаючи її з голови до ніг поглядом, від якого в Руслани знову зачесалися щоки. Він нахилився до самого її вуха й тихо, з явним натяком прошепотів: - Просто мені дуже захотілося пройтися з тобою пішки на роботу. Знаєш... після вчорашнього вечора в мене ніби друге дихання відкрилося.

Руслана ледь не поперхнулася першим ковтком кави. Вона грайливо штовхнула його ліктем у бік, намагаючись зобразити суворість, але стримати сором'язливу посмішку було просто неможливо.

- Ти нестерпний, знаєш про це? - тихіше мовила вона, озираючись довкола. - І взагалі... пішки до моєї контори хвилин двадцять. Ти точно готовий до такої дистанції після свого «другого дихання»?

- Для тебе - хоч на інший кінець міста, - засміявся Олег. Він обережно перехопив її вільну руку, переплітаючи свої пальці з її, і вони повільно покрокували залитою ранковим сонцем алеєю.

Прохолодне повітря гарно освіжало, а гаряча кава приємно гріла долоні. Вони йшли неквапливо, насолоджуючись цією раптовою, майже дитячою свободою. Олег щось легко розповідав про те, як Денис після відходу Дімки ще довго згадував їхні комп'ютерні пригоди, і Руслана щиро сміялася, слухаючи його.

- Слухай, - Олег прижмурився, подивившись на неї з теплою іскоркою. - А які в нас плани на сьогоднішній вечір? Може, повторимо креветки? Чи цього разу замовимо щось готове й просто подивимося якийсь фільм?

Руслана на мить завагалася, відчувши, як у душі піднімається легка докора сумління. Вона зупинилася й трохи стиснула його пальці:

- Олегу... здається, сьогодні увечері в нас нічого не вийде.

- Чому? - він теж зупинився, уважно вдивляючись у її обличчя.

- Мама дзвонила, - зітхнула Руслана. - Сказала, що вдома вже все вляглося, і просила обов'язково повернутися. Якщо вона каже повертатися - це означає, що мені доведеться весь вечір просидіти вдома, слухати її розмови й розбиратися з усім цим. Тож я сьогодні «під домашнім арештом».

Олег трохи нахилив голову, проводячи великим пальцем по її долоні. В його очах промайнуло легке розчарування, але він одразу ж усміхнувся, намагаючись її підтримати:

- Зрозумів. Ну що ж, маму переконувати - справа серйозна. Але це ж тільки на один вечір, правда?

- Сподіваюся, що так, - посміхнулася Руслана, відчувши, як від його спокою й тепла стає значно легше.

- Тоді відпускаю тебе до мами. Але з умовою, що ти мені писатимеш, - він підвівся до неї ближче й м'яко торкнувся її губ коротким поцілунком. - Іди вже, бджілко, а то запізнишся.

День у конторі промайнув непомітно за звичною рутиною, а о п’ятій вечора Руслана вже відчиняла двері батьківської квартири. У передпокої панувала тиша, з кухні доносилися приємні пахощі. Мати зустріла її спокійно. Вони разом узялися готувати вечерю: Руслана кришила салат, мама поралася біля плити, Софійка нарізала хліб. Потім була родинна вечеря легка й невимушена, обговорюючи якісь дрібні новини. Коли з посудом було закінчено, мама, витираючи руки рушником, раптом хитро подивилася на Руслану й невимушено запитала: