16

Слова Олега пролунали так раптово, що Руслана на мить затамувала подих. Вона опустила погляд на його широку долоню, яка все ще тепло й надійно накривала її руку, і відчула, як щоки починають горіти.

- На вечерю?.. До тебе? - перепитала вона, намагаючись опанувати легкий трепет у голові. - Олегу, я не знаю… Це якось занадто швидко. Та й після вчорашнього я взагалі без нормальних речей.

- По-перше, ти виглядаєш бездоганно, - м’яко, але беззаперечно відрізав Олег, не знімаючи руки з її долоні. - По-друге, це просто вечеря. Можемо замовити щось смачне або приготувати разом. А щодо брата… Денис у мене хлопець спокійний, але трохи закритий. Хотілося б, щоб ви познайомилися.

Його голос був таким переконливим, а погляд - таким теплим, що всі застереження бабусі про «різні світи» знову розчинилися.

- Добре, - посміхнулася Руслана, здаючись. - Але за умови, що ми не сидітимемо допізна, бо мені завтра знову на роботу.

- Домовилися, - усміхнувся Олег, ледь стиснувши її пальці, і знову зосередився на дорозі.

Біля її контори вони попрощалися коротким, ніжним поцілунком.

На обіді Руслана вирішила не залишатися в кабінеті з Інною Петрівною, як зазвичай, а відскочила додому. У квартирі було тихо. Вона швидко перевдягалася в затишніший одяг, підфарбувала губи й зібрала в невелику сумку пару необхідних речей, щоб пізніше занести їх до бабусі.

Друга половина робочого дня промайнула як на голках. Цифри в звітах плуталися, а думки постійно поверталися до майбутнього вечора.

Близько четвертої години дня в кабінет раптом постукали - на порозі з'явився Дімка. Вигляд у нього був переляканий і розгублений. Виявилося, у нього виникли якісь заплутані проблеми з паперами, і він прибіг прямо до Руслани на роботу, щоб порадитися як із професіоналом. Вони розклали документи на столі, і Руслана заглибилася в його розрахунки.

Час пролетів непомітно. О п'ятій вечора телефон завібрував від повідомлення Олега: «Я знизу».

Діватися було нікуди. Вони разом із Дімкою зібрали папери й вийшли з контори. Біля входу стояв чорний позашляховик, а поруч - Олег. Побачивши Руслану в компанії Дімки, який ніяково посміхнувся й помахав рукою, Олег здивовано підняв брову.

- Привіт... - сором'язливо мовила Руслана. - Тут Дімка прийшов по допомогу, ми якраз розбиралися з його документами.

Олег перевів погляд з Руслани на Дімку, у його очах промайнула бешкетна іскра, але він лише стримано й гостинно усміхнувся:

- Зрозуміло. Ну що ж, Дім, діватися нікуди - їдемо з нами, по дорозі все й розкажеш. Запрошую до себе на вечерю.

Дімка аж рота відкрив від такої несподіванки, але швидко кивнув:

- Ого, дякую, Олегу! З мене за це допомога на кухні!

Вони всі разом сіли в машину й рушили в бік будинку Олега.

За пів години вони вже під’їжджали до будинку. Це була сучасна новобудова в їхньому ж районі, всього за три квартали від будинку Руслани. Проте, коли вони піднялися на верхній поверх і Олег відчинив двері, Руслана на мить затамувала подих.

Квартира вражала своїми розмірами та інтер'єром. Величезна вітальня, об'єднана з кухнею, була виконана в стилі лофт з елементами сучасного мінімалізму: високі стелі, панорамні вікна до підлоги, крізь які відкривався дивовижний вид на вечірнє місто, і м'яке, розсіяне підсвічування. Усе довкола дихало простором, затишком та стриманим високим смаком.

- Нічого собі... - стиха вихопилося в Дімки, який застиг на порозі й вражено озирався довкола. - Олегу, та у тебе тут можна в футбол грати!

Олег тихо засміявся, розстібаючи куртку:

- Перебільшуєш. Заходьте, почувайтеся як удома.

На шум у передпокої з кімнати одразу вискочив високий, худий підліток років чотирнадцяти. У ньому легко вгадувалися спільні з Олегом риси - ті ж темні очі та виразні вилиці, але на відміну від стриманого й серйозного старшого брата, Денис виявився неймовірно непосидючим та говірким.

- О, привіт усім! - жваво випалив хлопець, одразу підходячи ближче.

- Знайомся, Денисе, - сказав Олег. - Це Руслана, а це Дімка.

- Дуже приємно! - щиро усміхнулася Руслана.

Денис швидко кивнув їй: «Привіт, дуже приємно!», але його увага миттєво переключилася на Дімку. Помітивши у того в руках стильний худі та брелок із логотипом популярної комп'ютерної гри, Денис аж просяяв.

- Чувак, це що, мерч з нової частини?! Ти теж у це граєш? - на одному диханні видав підліток і одразу ж, без жодної паузи, міцно «припав на вуха» Дімці. - Слухай, а ти пройшов той третій рівень? Бо я там уже два дні сиджу, ніяк боса завалити не можу! У тебе який сет зброї?

Дімка від такої напористості спочатку трохи розгубився, але, як людина товариська, швидко підхопив хвилю:

- Серйозно? Та там же просто! Треба було щит до максимуму прокачати й через лівий фланг заходити!

- Та ти що?! А я через правий ліз! Ходи покажу, у мене на компі якраз відкрито! - защебетав Денис і, майже не питаючи дозволу, потягнув трохи шокованого, але зацікавленого Дімку за рукав до своєї кімнати.