14

Дорога до міста пролетіла непомітно. За вікном позашляховика шумне узбережжя поступово змінювалося звичними міськими пейзажами, а ввечері Олег уже зупинив авто біля її під'їзду, м'яко попрощавшись до наступного разу.

Удома пахло свіжозвареним борщем і затишком. Мама зустріла Руслану в коридорі, уважно оглядаючи доньку з ніг до голови - від засмаглого носа до трохи втомлених, але щасливих очей.

- Ну що, мандрівнице, як відпочилося? - посміхнулася мама, беручи в неї сумку. - Не змерзла там на своєму морі?

- Усе чудово, мамусь, - Руслана обійняла її, відчуваючи, як приємно повернутися до рідних стін. - Повітря неймовірне, сонце вже по-справжньому тепле. Зараз тільки речі розкладу й допоможу тобі на кухні.

Вони довго вечеряли разом, обговорюючи хатні справи, але справжній «допит» чекав на Руслану пізніше.

Коли мама пішла спати молодша сестра зачинила двері, вискочила на ліжко й підібгала під себе ноги. Їй аж кортіло дізнатися всі подробиці.

- Ну давай, розказуй! - пошепки, але емоційно вимагала сестра, роздивляючись Руслану. - Я ж бачу по тобі! Ви були разом?

Руслана не втрималася й посміхнулася, кутаючись у плед.

— Та нічого такого... Просто чудово провели час. Він дуже спокійний. Справжній чоловік, розумієш? З ним як за кам'яною стіною.

- «Нічого такого», а сама сяєш як лампочка! - зауважила сестра, бешкетно штовхнувши її ліктем. - Цілувалися? Ну Русь, не томи!

Вони прогомоніли пів ночі: Руслана, трохи соромлячись, розповідала про вечір біля багаття, про місцевих хлопців, як Олег з легкістю з ними розібрався. Сестра тільки захоплено зітхала й підбивала її не опиратися власним почуттям.

Наступний робочий день промайнув у шаленому темпі. Робота швидко повернула Руслану в сувору реальність. Проте всередині все одно зберігалося тепле відчуття від вихідних, а робочі дрібниці більше не здавалися такими критичними.

О п'ятій вечора, закривши останню папку, Руслана втомлено видихнула й зібрала сумку.

Вийшовши з контори й пройшовши кілька кварталів до свого будинку, вона звернула у двір. І раптом заціпеніла.

Біля її під'їзду, спираючись на крило свого позашляховика, стояв Олег. У строгих джинсах і темній сорочці, з підкачаними рукавами, і в своїх незмінних темних окулярах він тримав у руках розкішний букет півоній і з м'якою, винувато-бешкетною посмішкою дивився просто на неї.

- Привіт, що трапилось? Ще й доби не пройшло - здивовано й радо мовила Руслана, підходячи ближче.

- Скучив, хочу запросити на побачення, - сказав  Олег, крокнувши назустріч і протягуючи квіти.

- Олег... це дуже мило, але я ж казала, що мені сьогодні треба вдома допомогти, - Руслана вдихнула запаморочливий аромат півоній, ховаючи посмішку в ніжно-рожевих пелюстках. - Та й вигляд у мене після роботи зовсім не для побачення.

- По-перше, ти виглядаєш чудово, - Олег м'яко всміхнувся, знімаючи свої темні окуляри й роздивляючись її стомлене, але зачервоніле обличчя. - А по-друге, ну скучив, що робити?

- Олег... це дуже мило, але я справді обіцяла мамі допомогти, - Руслана зітхнула, хоч відмовляти їй зовсім не хотілося. - Я не можу її підвести. Давай наступного разу, добре?

Олег на секунду затримав на ній погляд, але потім м'яко усміхнувся й похитав головою:

- Добре, обіцянки треба стримувати. Але квіти все одно твої. Іди додому, допоможи мамі й відпочивай.

Він легко торкнувся її губ коротким ніжним поцілунком, попрощався й сів у машину.

Руслана піднялася у квартиру з букетом, пахнучи півоніями на увесь під'їзд. Мама й Софія оцінили квіти, але радісний настрій у будинку тривав ненадовго. Вже за годину двері гучно грюкнули - повернувся вітчим. Вона одразу зрозуміла за важкими кроками й лайкою в коридорі, що він знову добряче випив.

Намагаючись абстрагуватися від напруженої атмосфери й чергових сварливих претензій, Руслана пішла у ванну кімнату, щоб прийняти душ і помити голову.

Коли вона вийшла з ванної - у домашній кофті, з рушником, закрученим на мокрому волоссі, - вітчим уже стояв у коридорі, червоний від люті. Побачивши Руслану, він раптом переключив усю свою агресію на неї, розмахуючи руками й кричачи на весь голос через якусь безглузду дрібницю.

- Годі! Залиш дитину в спокої! - мама різко встала між ними, утримуючи чоловіка, і пошепки благально мовила доньці: - Русю, збирайся й біжи до бабусі. Іди, поки він не розійшовся ще більше!

Руслана відчула, як від страху й образи перехопило подих. Вона навіть не мала часу перевдягнутися чи висушити волосся. Нашвидкуруч схопила зі столу телефон, зірвала з вішалки куртку й прямо як була - у домашньому одязі, із рушником на голові - вискочила з квартири.

Сходинками вона збігла на вулицю. Прохолодне вечірнє повітря обпекло обличчя. Вона вибігла з під'їзду, зупинилася біля лавочки й тремтячими від трепету й сліз пальцями набрала єдиний номер, який зараз спав на думку.

Олег відповів майже миттєво, після першого ж гудка:

- Русь? Щось сталося?

- Олегу... - її голос зрадницьки затремтів, а з очей бризнули сльози. - Ти... ти можеш приїхати? Будь ласка.