11

Вечір накрив узбережжя швидкими й глибокими сутінками. Травнева прохолода одразу нагадала про себе, змусивши всіх накинути теплі кофти.

Багаття тріщало, викидаючи в темне небо снопи яскравих іскор. Запах диму та смаженого м’яса розвіювався солоним морським вітром, а над головою повільно проступали перші великі зорі.

Напруга, яка супроводжувала їх увесь день, трохи вщухла після ситної вечері. Даня дістав із чохла гітару, перебрав струни й тихо затягнув якусь знайому, трохи тужливу мелодію.

- О, ось це вже діло! - вигукнув Діма, підсідаючи ближче до вогню й потираючи долоні. Він перевів погляд на Руслану й тепло усміхнувся: - А пам’ятаєш, Русь, як ми в дев’ятому класі на пікнік їздили? Ти тоді ще коліно розбила, а ми з хлопцями тебе пів дороги на руках несли.

- Пам'ятаю, - засміялася Руслана, згадавши ту кумедну історію. - Ви мене тоді трохи в яру не впустили.

- Зате весело було! - Діма помітно збадьорився, виразно зиркнувши на Олега. Він явно намагався підкреслити, як довго й добре знає Руслану.

Олег сидів трохи осторонь, на розкладеному пледі, притягнувши коліна до грудей. Він слухав їх із спокійною, ледь помітною усмішкою, не втручаючись у ці спогади.

- А ти, Олег? - раптом звернувся до нього Даня, зробивши паузу між акордами. - Ти як взагалі в такі походи потрапляєш? Здаєшся людиною, яка звикла до готелів зі сніданками.

- Одне іншому не заважає, - м'яко відповів Олег, дивлячись на вогонь. - Готелі - це просто комфорт. А тут... тут є тиша. У місті такої немає.

Його очі на секунду зустрілися з поглядом Руслани через палаюче багаття. У цьому погляді було стільки тихої глибини, що в Руслани на мить перехопило подих.

За пів години, коли хлопці почали активно обговорювати якісь футбольні новини, Руслана тихо підвелася:

 - Я пройдуся трохи до води.

Олег одразу підвівся й спокійно пішов поруч із нею.

Вони повільно крокували уздовж лінії прибою. Прохолодні хвилі з тихим шумом набігали на пісок, миючи ноги в темряві. Море здавалося безкрайнім і величним під зоряним куполом.

- Русь! Ви куди? - раптом пролунав позаду оклик.

Це був Діма. Він швидким кроком наздоганяв їх, засунувши руки в кишені й насупившись.

- Просто гуляємо біля води, - обернулася Руслана, здивовано звівши брови. - А ти чого?

- Та просто... прогулятися теж вирішив, - буркнув Діма, зупиняючись поруч. Видимої причини, навіщо йому було йти саме за ними, у нього не було, але залишити їх наодинці він явно не міг. - Ну й дубака тут біля води. Навіщо так далеко від багаття відходити?

Олег спокійно подивився на нього, не виказуючи жодного роздратування:

- Повітря свіже, Дім. Якщо змерз - повертайся до вогню, Даня там сам.

Діма перевів важкий погляд з Олега на Руслану. Вона дивилася на нього м'яко, але з легким німим проханням не влаштовувати сцен. Діма стиснув губи, мовчки махнув рукою й глухо кинув:

- Ладно. Піду до Дані. Не затримуйтеся, а то вигорить усе багаття.

Він розвернувся й попрямував назад до світла вогню.

Коли його постать розчинилася в сутінках, між Олегом і Русланою запанувала особлива, вибрикуюча від напруги тиша.

- Він справді дуже за тебе переживає, може закоханий- тихо мовив Олег, зробивши крок ближче до неї.

- Та просто... звик захищати, - з легким зітханням відповіла Руслана, дивлячись у чорну морську далечінь. - Але мені зараз не потрібен захист.

Олег зупинився прямо перед нею. Морський вітер тріпав її волосся. Він обережно підняв руку й повільним, неймовірно ніжним дотиком заправив пасмо їй за вухо. Його пальці на секунду затрималися на її щоці - теплі, надійні.

- А що тобі потрібно, Русь? - зовсім тихо, майже пошепки запитав він.

Руслана затамувала подих. Його очі в темряві здавалися бездонними. Замість відповіді вона зробила пів кроку вперед і притулилася до нього.

Олег м'яко пригорнув її до себе, обхопивши руками за талію. Його обійми були міцними й водночас дуже обережними, ніби він тримав щось найцінніше у світі. Руслана поклала руки йому на плечі, відчуваючи, як прискорюється його серцебиття під цупкою тканиною куртки.

Олег трохи відсторонився, подивився їй в очі, а потім, ніби запитуючи дозволу, повільно нахилився.

Його губи торкнулися її губ - спочатку ледве відчутно, трепетно й ніжно, а за мить поцілунок став глибшим, теплішим і солодшим за все, що вона відчувала досі. Усі її сумніви, застереження матері про «різні ягоди» та страхи просто розчинилися в шумі травневого моря й гарячому подиху Олега.

Коли вони нарешті розімкнули обійми, Руслана притулилася чолом до його грудей, намагаючись відновити дихання. Олег ніжно гладив її по спині й цілував у верхівку.

- Ходімо в табір, а то й справді змерзнеш, - м'яко прошепотів він, беручи її за руку й переплітаючи свої пальці з її.

Коли вони повернулися, багаття вже догорало, перетворюючись на червоне вугілля. Діма з Данею вже збиралися лізти у свій намет.