8

Руслана прокинулася ще до будильника. Кілька секунд лежала із заплющеними очима, прислухаючись до ранкової тиші квартири. Потім повільно розплющила очі й одразу згадала вчорашній вечір.

Його рука в її руці. Тепло його долоні. Той дивний момент біля під'їзду, коли їм обом чомусь не хотілося розходитися.

На губах миволі з'явилася усмішка. Руслана швидко сховала її, ніби хтось міг побачити, і потягнулася до телефона.

Екран був порожній. Вона сама не зрозуміла, чого очікувала. Повідомлення від нього? Побажання доброго ранку?

Руслана відклала телефон. Через кілька хвилин знову взяла. Все ще нічого. Вона фиркнула й нарешті вибралася з ліжка.

Сьогодні перед дзеркалом вона затрималася довше, ніж зазвичай. Спочатку довго перебирала одяг. Звична сорочка здалася надто простою. Інша - надто ошатною. Зрештою зупинилася на світлій блузці й темних брюках, кілька разів змінила зачіску, а потім ще раз подивилася на себе в дзеркало.

Наче чогось бракувало. Руслана взяла косметичку. Зазвичай перед роботою вона обмежувалася мінімумом. Сьогодні ж додала трохи більше туші, акуратніше підвела очі, нанесла блиск на губи. Зробила крок назад, подивилася на себе: - Нормально.

Руслана уявила, як вийде з під'їзду, а він уже стоятиме десь неподалік, такий самий спокійний і задоволений собою. Можливо, ще й скаже щось, від чого їй доведеться вдавати, що вона не посміхається.

Вона взяла сумку й вийшла з квартири.

Але біля під'їзду Олега не було. Руслана зупинилася лише на секунду. Озирнулася. Порожня лавка. Сірий бетонний бордюр. Кілька машин уздовж дороги  Нікого.

Вона відчула легке розчарування й одразу розсердилася на себе за нього. Звичайно, його не мало бути. Він нічого не обіцяв. Вона сама собі це вигадала. Руслана поправила сумку на плечі й швидко пішла на роботу.

До ЖЕКу вона прийшла вчасно. Робота швидко поглинула її звичною одноманітністю. Папери, телефонні дзвінки, заяви мешканців, які чомусь вважали, що особисто Руслана відповідає за кожну трубу, лампочку й яму в їхньому дворі. Вона працювала зосереджено. Принаймні намагалася.

Телефон лежав поруч. Спочатку вона майже не звертала на нього уваги. Потім почала помічати кожну вібрацію. Одне повідомлення від оператора. Реклама. Робочий чат. Не він.

До одинадцятої Руслана вже кілька разів перевіряла екран, хоча чудово знала, що нових повідомлень немає. Ближче до обіду це почало її дратувати. Ну не напише - і добре. Вона відклала телефон подалі. Через хвилину знову посунула його ближче. Саме тоді у дверях з'явився Діма. Він зайшов із двома стаканчиками кави, поставив один перед нею й без запрошення сів на край стільця.

- Ти сьогодні якась задумана.

Він сказав це легко, майже жартома, але продовжував дивитися на неї трохи уважніше, ніж потрібно. Руслана взяла каву.

- А ти що, тепер спеціаліст із моєї поведінки?

- За стільки років можна вже й спеціалістом стати.

Вона ледь усміхнулася. Діма помітив. Його погляд на мить ковзнув до телефона, що лежав біля її руки.

- До речі, як учора пройшло?

Руслана зробила ковток кави.

- Нормально.

- Тільки нормально?

- А що має бути? Діма знизав плечима.

- Та нічого. Просто цікаво. - Він сказав це недбало, але майже одразу додав: - Олег тебе провів?

Руслана на секунду затримала чашку біля губ.

- Так.

- До самого дому?

- Так.

Діма кивнув. Його обличчя залишилося спокійним, тільки пальці трохи сильніше стиснули картонний стаканчик.

- Галантний.

Руслана сказала це мимохідь. Але Діма почув. Він усміхнувся, хоча в очах з'явилася тінь.

- Ти вже його захищаєш?

Руслана примружилася. Діма засміявся й підняв руки, здаючись.

- Все, мовчу.

Він перевів розмову на роботу, почав розповідати якусь кумедну історію зі свого ранку. Руслана слухала, сміялася, навіть забула на кілька хвилин про телефон. А Діма весь цей час поводився так, ніби його цікавить лише розмова. Лише зрідка погляд сам повертався до її телефона. Наче він чекав разом із нею. Тільки з іншої причини.

Після обіду день знову потягнувся. Руслана працювала, дивилася на годинник і час від часу ловила себе на тому, що чекає.

О п'ятій вона вимкнула комп'ютер. Телефон мовчав. Руслана закинула сумку на плече й вийшла з кабінету. Дорогою додому вона кілька разів діставала телефон. Нічого.

До вечора її очікування остаточно перетворилося на роздратування. Вона сиділа на кухні, переглядала щось у телефоні, коли екран раптом засвітився.

Олег: «Пробач. Виникли справи вдома, сьогодні ніяк не вийде. Можливо, і завтра також. Напишу пізніше.»

Руслана завмерла. Перечитала повідомлення. Раз. Другий. Вона відчула, як усередині щось неприємно стислося.