7

- Знаєш, Олег... А ти все-таки темна конячка. Звідки ти насправді взявся?

Олег не відповів.

Він лише трохи нахилив голову, продовжуючи дивитися на неї поверх краю келиха. На його обличчі ще залишалася тінь тієї легкої усмішки, якою він зазвичай відбивав будь-які незручні запитання, але цього разу вона швидко згасла. Руслана помітила це одразу. Між ними повисла коротка пауза.

Десь на кухні тихо дзюркотіла вода з крана. За прочиненим вікном хтось розмовляв на подвір'ї, сміялися діти, а з далекої вулиці долинав приглушений шум машин. Усе навколо залишалося таким самим буденним, але Руслані раптом здалося, що їхній маленький столик відгородився від решти світу невидимою стіною. Вона не відвела погляду. Цього разу їй справді хотілося отримати відповідь.

Олег поставив келих на стіл і провів пальцями по його ніжці. Рух був повільним, майже задумливим. Він ніби збирався з думками, вирішуючи, наскільки далеко може зайти.

- А чому ти вирішила, що я звідкись особливого взявся?

Його голос прозвучав спокійно, але вже без звичної насмішки.

Руслана ледь помітно всміхнулася.

- Бо нормальні люди  не приносять на перше побачення 55 троянд, не дарують їм по два кілограми фісташок і не купують пляшку вина за гроші, яких, судячи з усього, у звичайного студента бути не повинно.

Вона говорила майже жартома, проте всередині була значно серйознішою.

Її давно не полишало відчуття, що в Олегові є щось незрозуміле. Не просто гроші. Не просто впевненість у собі. Він тримався так, ніби звик до зовсім іншого життя. До місць, де не потрібно дивитися на цінники, рахувати решту чи думати, чи вистачить грошей до зарплати.

І водночас у ньому не було тієї неприємної зверхності, яку Руслана не раз помічала в заможних людях. Навпаки. Він легко сміявся, міг годинами говорити про якісь дурниці, не соромився забруднити руки під час приготування вечері й перелізти через паркан дитячого садку. Саме це й бентежило найбільше.

Олег відкинувся на спинку стільця. На мить його погляд ковзнув до вікна, за яким уже густішали травневі сутінки.

- Мій батько займається бізнесом.

Руслана ледь підняла брову. Ось воно. Нарешті хоч якась відповідь.

Вона не стала одразу тиснути далі. Лише повільно провела пальцем по краю свого келиха, спостерігаючи за ним.

- Великим?

Кутик його губ ледь помітно смикнувся.

- Достатньо великим.

Цього разу в його голосі прозвучала втома.

Руслана відчула, що за цією короткою відповіддю стоїть набагато більше, ніж він хоче розповісти. Вона уважно подивилася на його обличчя.

Раніше їй здавалося, що Олег просто любить грати роль безтурботного хлопця, якому все дається легко. Тепер же вона вперше побачила, наскільки ця легкість може бути оманливою.

Його пальці досі лежали на келиху, але тепер він уже не крутив його. Просто тримав, трохи сильніше стискаючи скло.

Руслана несподівано відчула докір сумління.

Можливо, вона зайшла надто далеко.

- Я не збираюся лізти у твої сімейні справи, - тихіше сказала вона.

Олег повернув голову. Їхні погляди зустрілися. Кілька секунд він просто дивився на неї. Без усмішки, без звичної гри, без тієї впевненості, яку так любив демонструвати. І від цього Руслані стало ніяково. Перед нею раптом опинився зовсім інший Олег.

Він усміхнувся, але цього разу дуже тихо.

- Дякую.

Руслана кивнула й відвела погляд.

Вона раптом відчула, що їй жарко, хоча в кімнаті було досить прохолодно. Зробила ковток вина, намагаючись повернути собі звичну байдужість. Не вийшло. Її погляд сам повернувся до нього.

Олег сидів навпроти й дивився кудись убік. Світло з кухні м'яко лягало на його обличчя, залишаючи очі в легкій тіні. У ньому більше не було звичної насмішкуватої іскри - лише тиха задумливість, яку Руслана чомусь не могла перестати розглядати.

- Ну що, змовники, - голос Діми раптом розірвав тишу.

Руслана здригнулася й швидко випрямилася на стільці.

Діма повернувся з кухні, тримаючи в руках велику тарілку з фісташками, і поставив її посеред столу. Він перевів погляд з Руслани на Олега, але, здається, нічого особливого не помітив.

- Я на п'ять хвилин залишив вас самих, а ви вже такі серйозні, ніби посварились.

Руслана тихо засміялася й потягнулася до тарілки. Вона взяла кілька фісташок, намагаючись зосередитися на простій механіці - розколоти шкаралупу, дістати горіх, з'їсти.

Тільки думки вперто поверталися до Олега. «Мій батько займається бізнесом. Достатньо великим.»

Вона ще раз глянула на нього.

Олег уже цілком повернувся до розмови з Дімою. Він сміявся з якоїсь дурної історії, час від часу нахиляючись уперед, коли слухав, і зовсім не виглядав людиною, яка щойно уникнула незручного допиту. Руслана ледь усміхнулася. Отже, все-таки не простий студент.