6

Вона різко звела брову, критично оглянувши його вільний одяг і відсутність будь-яких ознак того, що він кудись поспішає о восьмій ранку:

- А ти взагалі десь працюєш? Чи тобі зовсім нічим зайнятися, окрім як влаштовувати піші прогулянки зранку?

Олег навіть не знітився від такого допиту. Навпаки, його усмішка стала ще ширшою й дещо ледачою:

- Я вчусь. Маю повне право на вільний графік і ранкову свіжість.

- Ну от і вчися десь, а мені на роботу, - кинула Руслана, розвертаючись на п'ятах. Вона вже не стримувала кроків і швидким, рішучим рухом попрямувала до двірей ЖЕКу.

Але цього разу він не став іти за нею хвостом. Коли за нею остаточно зачинилися двері комунального підприємства, він підійшов до бічної стіни будівлі, де на пошарпаній дошці оголошень висів паперовий графік роботи ЖЕКу.

Поглянувши на режим «з 8:00 до 17:00», Олег спокійно кивнув власним думкам, розвернувся і неквапливо пішов геть. Робота комунальників його справді ніколи в житті не цікавила. Але тепер у нього з'явився власний, надзвичайно цікавий розклад.

День у ЖЕКу тягнувся повільно й немилосердно. Гори паперів, нескінченні дзвінки від обурених мешканців, які вимагали негайно відремонтувати все і одразу, та гудіння старого принтера робили свою справу. Руслана раз у раз ловила себе на тому, що машинально поглядає на екран телефона, який мовчав як партизан. Жодного повідомлення.

Коли годинник нарешті показав п'яту вечора, кабінет спорожнів. Інна Петрівна пішла першою, далі почала збиратися Галина, залишивши Руслану саму прибирати папери на столі. Вона вимкнула комп'ютер, закинула сумку на плече й відчула дивну суміш полегшення. День закінчився. Жодних сюрпризів.

Вона вже збиралася виходити, як ноги самі понесли її до вікна, що виходило на внутрішній дворик і парковку біля ЖЕКу. Руслана навіть не хотіла зізнаватися сама собі, що саме вона намагається там розгледіти. Просто легкий подих вітру, просто погляд на вулицю...

І він там був.

Олег стояв опріч сірого бетонного бордюру, засунувши одну руку в кишеню джинсів, а іншою притримуючи чималий, щільний крафтовий паперовий пакет. Він не дивився на телефон і не нудився - просто спокійно чекав, ніби провів тут усю вічність.

Коли Руслана різко відсахнулася від вікна, серце чомусь стрибнуло кудись у горло. Вона вилетіла з кабінету, промчала коридором і штовхнула важкі вхідні двері так різко, ніби йшла в атаку.

Олег підняв голову, побачив її і повільно усміхнувся - тією самою теплою усмішкою, від якої в неї зазвичай починали горіти щоки. Він зробив кілька кроків назустріч і без жодних прелюдій протягнув їй той самий важкий паперовий пакет.

- Це тобі, - спокійно сказав він.

Руслана зупинилася в кроці від нього, підозріло дивлячись на пакунок, який аж трохи прогинався під вагою. Вона обережно зазирнула всередину й замовкла.

- Фісташки?.. - вона здивовано підняла очі на Олега, відчуваючи, як усередині різко змішалися подив, нерозуміння і якась абсолютно дурна, тепла хвиля. - Ти що, пограбував склад? Тут же кілограми два, не менше!

Олег перехопив важкий пакет зручніше й з теплою усмішкою подивився на неї:

- Ну що, дозволиш мені провести тебе додому? А заодно розкажеш, як пройшов твій день.

Руслана вже хотіла звично звести брову і видати чергову порцію їдкості, але кинула погляд на пакет із фісташками, потім на міську алею і різко передумала. Сидіти вдома з цим двокілограмовим нагадуванням про нього чомусь абсолютно не хотілося.

Вона трохи пом'якшила погляд, хоча й спробувала зберегти незалежний вигляд:

- Додому ти мене проведеш якось іншим разом. А от на прогулянку до парку я, мабуть, згодна - треба ж комусь допомогти знищити цю стратегічну контрабанду. Відмови не приймаються.

Олег здивовано глянув на неї, а за хвилину його обличчя осяяла широка, задоволена усмішка:

- Згоден на такі умови. Веди.

Вони звернули на алею, що вела до парку, насолоджуючись теплим травневим сонцем і розслабленою атмосферою вечора. Олег упевнено йшов поруч, тримаючи в руках щільно скручений крафтовий пакет, і здавалося, що весь цей світ навколо його анітрохи не хвилює - лише дівчина поруч. Руслана вже майже розрядила свою внутрішню оборонну систему, дозволяючи собі просто йти й слухати його черговий спокійний жарт, як раптом у них на шляху виріс Діма.

Однокласник і добрий товариш з'явився ніби з-під землі, повертаючись додому. Побачивши їх удвох, він різко загальмував на місці, а його обличчя вмить розпливлося в такій єхидній, щирій усмішці, що Руслана одразу затяглася в кокон роздратування.

- Ого, кого я бачу? Ви що, разом? - кинув Діма, переводячи зацікавлений погляд із зосередженого Олега на її спантеличене обличчя.

- Так, - не роздумуючи ні секунди, відповів Олег, а в його голосі прослизнула така спокійна впевненість, ніби це найочевидніший факт на світі.

- Ні! - різко, майже агресивно випалила Руслана, згоряючи від бажання негайно стерти цю самовдоволену усмішку з його обличчя. Вона люто зиркнула на Олега. - Ми просто йдемо поруч. Зовсім випадково.

Діма голосно й коротко засміявся від їхньої миттєвої хорової несинхронності, схрестивши руки на грудях.