5

Руслана зачинила за собою двері, намагаючись прослизнути непомітно, але з кутка одразу ж пролунав схвильований мамин голос:

- Ну що? Як усе пройшло?

- Не знаю, - буркнула Руслана, квапливо скидаючи кросівки.

Не даючи мамі часу на нові розпитування, вона одразу сховалася в кімнаті, яку вони ділили на двох із Софією.

Щойно переступила поріг - у неї перехопило подих. Звичний затишний простір, де кожен сантиметр був поділений на їхні із сестрою зони, перетворився на справжню квіткову оранжерею.

Квіти були скрізь. Величезне старе емальоване відро займало чи не пів проходу біля шафи, а три великі скляні вази були вщерть заповнені тугими, важкими бутонами, які ледь стримували пишні шапки квітів. Неймовірний, терпкий і водночас солодкий аромат троянд заповнив усю кімнату, витіснивши звичне повітря.

Слідом за нею до кімнати прослизнула Софія, задоволено примружилася й обійняла себе за плечі.

- П'ятдесят п'ять штук, між іншим, - урочисто оголосила сестра, притулившись до спинки ліжка. - Ми з мамою ледве все це багатство розподілили по вазах і відрах, бо посуду на таку армаду просто не вистачає. Слухай, твій таємничий кавалер явно не звик розганятися потроху. Тепер наша і без того тісна кімната офіційно перетворилася на ботанічний сад. Мені тепер уроки на підлозі вчити, бо підручники ніде покласти?

Руслана мовчки підійшла до найбільшої вази, що стояла на столі.

Простягнула руку й кінчиками пальців обережно торкнулася оксамитових, ще прохолодних від нічної свіжості пелюсток. Усередині все стиснулося й перевернулося.

Цей величезний, нахабний, неймовірний жест ніби кричав про те, що Олег не збирається грати за її правилами й зникати в сутінках. Він буквально увірвався в її маленький світ без дозволу.

І найстрашніше - Руслані чомусь зовсім не хотілося викидати ці квіти у вікно. На губах, попри всю звичну впертість і спробу зберегти сердитий вигляд, сама собою з'явилася тонка, беззахисна усмішка. Вона на мить заплющила очі, вдихаючи густий терпкий запах, а потім різко обернулася до сестри, намагаючись повернути голосу колишню сталь.

- Забирай хоча б половину цього «саду» до себе на тумбочку, бо я скоро задихнуся від твоїх жартів.

- Е ні, сестричко, - засміялася Софія, падаючи на своє ліжко й нахабно закидаючи ноги на край пледа. - Чуже щастя не ділю! Це твоє персональне стихійне лихо, от і насолоджуйся наслідками.

Олег ще кілька секунд дивився на зачинені металеві двері під'їзду, тримаючи в руці телефон, на екрані якого щойно згас дзвінок. Він повільно усміхався, а в очах горів той самий азартний вогник. Закинувши куртку на плече, Олег розвернувся й неквапливо пішов темним двором, розблоковуючи телефон. На дисплеї світився щойно збережений номер.

Олег зупинився під наступним ліхтарем, що тьмяно блимав крізь травневе листя, і задумливо покрутив гаджет у пальцях. Як її підписати? Просто «Руслана» було занадто звичайно, по-діловому й нудно. Він усміхнувся, зайшов у редагування контакту й написав: «Фісташка».

Подивившись на екран, Олег задоволено кивнув, заблокував телефон і сховав його в кишеню. Спати зовсім не хотілося. У голові вже будувалися плани на завтра, і Олег усміхався сам до себе. Дві доби? Ні. Цього разу він точно не витримає.

Вранці Руслана прокинулася раніше будильника. Кілька секунд вона просто лежала, дивлячись у стелю, а потім повернула голову набік. Троянди. Вони все ще були тут. Учорашній вечір одразу повернувся в пам'ять: альтанка, прохолодне повітря, його куртка на плечах, спокійний голос і ця нахабна пропозиція поїхати влітку на море з палатками. А потім - її номер у його телефоні. Руслана заплющила очі й тихо видихнула. Дві доби. Вона сама це сказала. Жодних дзвінків раніше. Жодних виправдань. Жодних «випадкових» зустрічей. Вона перевернулася на бік і потягнулася до телефона. Екран засвітився. Нічого.

Руслана насупилася, сама не розуміючи, чому її це взагалі цікавить.

- Дурепа, - тихо пробурмотіла вона собі під ніс і відклала телефон.

Будильник задзвонив за кілька хвилин. Вона різко сіла на ліжку, вимкнула його й почала збиратися. Душ. Кава. Волосся. Джинси. Темна сорочка. Легкий макіяж. Усе як завжди. Принаймні мало бути як завжди. Але телефон чомусь постійно опинявся поруч. Руслана поставила чашку кави на стіл і машинально глянула на екран. Нічого. Вона зробила ковток. Знову подивилася. Нічого.

- Та що зі мною сьогодні?..

- Закохалася, - сонно пробурмотіла Софія з-під ковдри.

Руслана мало не вдавилася кавою.

- Я тебе зараз цією чашкою...

- Все-все, мовчу.

Руслана сердито поставила чашку на стіл і пішла до шафи. Вона двічі змінювала сорочку. Потім повернулася до першого варіанту. Телефон мовчав. І це чомусь дратувало. Адже саме так і мало бути.

Вона хотіла, щоб він витримав умову. Хотіла, щоб не набридав. Хотіла, щоб не вирішив, ніби може просто так увірватися в її життя. То чому ж кожна хвилина тиші здавалася такою довгою? Руслана взяла сумку, перевірила, чи все на місці, і вже біля дверей знову дістала телефон. Екран залишався незмінним. Вона стиснула губи.