4

Руслана повільно видихнула, спираючись потилицею об фанерну стінку альтанки. Олег чекав, не зводячи з неї спокійного погляду, і ця його впевненість лише підливала олії у вогонь.

- А ти не дуже розганяйся, Олеже, - вона вигнула брову й повільно склала руки на грудях. - Номер телефону - це приватна територія. Його ще треба заслужити, а не просто випросити на першому «непобаченні».

Олег ледь чутно засміявся, засунувши руки у кишені куртки й трохи подавшись уперед.

- Зрозумів. Процедура сувора. І які ж умови «активації»?

- Один правильний хід з твого боку, - Руслана примружила очі, вивчаючи його обличчя в сутінках. - Ти казав, що тобі цікаво, чому я нападаю першою. Так от, якщо ти такий спостережливий і так добре вчиш людей - вгадай, яка у мене улюблена страва, коли я люта, як сто чортів?

Олег на секунду замислився, ледь помітно усміхаючись кутиками губ.

- Хм. Щось гостре? Чи, навпаки, кілограм солодощів, щоб заїсти стрес?

- Взагалі повз, - але в очах уже спалахнув азарт. – солоні фісташки. І це означає, що номер ти поки не отримав. Але...

Вона дістала з кишені свій телефон, швидко щось клацнула й повернула екран до нього.

- Пиши свій. А я вже вирішу, коли й навіщо тобі набрати. Щоб ти не розслаблявся.

Олег посміхнувся, забрав телефон з її рук, швидко вбив свій номер і повернув гаджет Руслані.

- Ну що ж, чекатиму на свій шанс, - промовив він, знову спираючись ліктями на коліна. А потім його обличчя стало трохи серйознішим, а погляд - глибшим. - А тепер моя черга. Друге запитання, як і домовлялися.

Руслана сховала телефон у кишеню й підняла підборіддя:

- Запитуй.

- Хто ж тебе так образив, що ти така колюча? - тихо спитав Олег, не зводячи з неї очей. - Це від природи чи хтось добре постарався?

Руслана на мить заніміла. Захисний панцир миттєво стиснувся всередині, а в грудях штрикнула звична настороженість. Вона чекала підколки, запитань про навчання чи захоплення, але аж ніяк не цього.

- Ніхто мене не ображав, - відрізала вона занадто швидко, аби це звучало переконливо. - Це не «колючість», це здоровий глузд і вміння тримати дистанцію. Щоб потім не довелося збирати себе по шматках.

Олег не став тиснути й лише мовчки кивнув, приймаючи її відповідь, хоч по його очах було видно - він усе зрозумів.

- Гаразд, твоя черга, - перевів він тему, розряджаючи напругу. - Запитуй.

Руслана випростала спину, намагаючись струсити з себе ніяковість від його попереднього запитання. Вона згадала про свою маму, про меншу сестру, які щойно приймали троянди у ванній, і вирішила зайти з іншого боку.

- Яка в тебе сім'я? - випалила вона, уважно спостерігаючи за його реакцією. - Хто виховав такого правильно-ідеального хлопчика, який безшумно лазить через паркани й купує кущі троянд?

Олег на мить замислився, розглядаючи темні силуети дерев за ґратчастим вікном альтанки, а потім спокійно промовив:

- Повна сім'я. Батько, мати, ще є молодший брат, за яким вічно треба наглядати, бо він ще той бешкетник.

Він легко оминув деталі про посаду матері, не бажаючи видавати, що вона - прокурор міста. Олег звик, що ця інформація одразу змінює ставлення людей, а з Русланою йому найменше хотілося грати в статуси.

- Зрозуміло, - Руслана уважно вивчала його обличчя в сутінках. - Значить, ти старший. Тепер ясно, звідки це занудне вміння тримати все під контролем і правильно поводитися. Старші брати завжди такі - ніби на них увесь світ тримається.

Олег злегка засміявся, анітрохи не образившись:

- Може й так. Намагаюся не створювати зайвого клопоту. Хоча... через паркани мене точно не батьки вчили лазити.

Він примружився, дивлячись на Руслану з легкою провокацією:

- Тепер твоя черга. Розповіш про своїх?

Руслана посміхнулася кутиком губ, згадавши емальовану ванну, вщент заповнену трояндами, і маму, яка сплескувала в долоні.

- Мама — вихор емоцій, яка з будь-якої дрібниці зробить драму або свято. Вітчим, складна людина, і менша сестра, яка знає про мене більше, ніж я сама, і суне свій ніс геть у все.

- Звучить дуже живо, - м'яко зауважив Олег.

За парканом дитячого садка проїхала поодинока машина, вихопивши фарами фарбовані лавки альтанки й темні силуети гойдалок. Повітря ставало дедалі прохолоднішим.

Руслана вже набрала повітря в груди, щоб випалити своє наступне запитання й знову перехопити ініціативу, але Олег раптом повільно зняв із себе куртку.

Повітря в альтанці й справді стало прохолодним, але Руслана настільки звикла тримати внутрішній тонус, що навіть не помітила, як злегка здригнулися її плечі.

Олег підвівся, ступив крок до неї й без зайвих слів накинув куртку їй на плечі. Вона була великою, ще зберігала його тілесне тепло й пахла чимось терпким - деревиною та свіжим вітром.

Руслана від такої несподіванки просто опешила. Слова застрягли десь у горлі, а весь її вивірений захисний панцир на секунду дав тріщину. Вона застигла, розкривши рот і переводячи спантеличений погляд із його куртки на його обличчя. Вона чекала підколки, виклику, глибоких запитань, але аж ніяк не цього природного, майже мовчазного жесту турботи.