2

Після тієї синхронної паузи на тісній кухні повітря, здавалося, стали натягувати невидимі струни. Руслана першою зробила крок до столу, спираючись стегном про край, і склала руки на грудях.

- Ти завжди носиш окуляри в приміщенні? - спитала вона, пропалюючи його поглядом.

- Ні, - м'яко відповів Олег, навіть не змінившись у лиці.

- А на вечірці носив.

- Там було дуже яскраво.

- У Діми лампочка сорок ват, - Руслана скептично примружилася, вказуючи підборіддям на тьмяне жовтувате світло під стелею. - Вона заледве власну тінь освітлює.

- Я знаю, - спокійно парирував він.

- Тоді навіщо?

Олег лише ледь помітно посміхнувся й повільно знизав плечима.

- Звичка.

- Дивна, - відрізала вона.

Діма в цей час мовчки переводив погляд з одного на іншого й повільно піднімав брови, ледь стримуючи усмішку від цієї напруги.

За годину вони вже перебралися до вітальні. Руслана вмостилася в кутку дивана, підібгавши під себе одну ногу. Вона майже не вступала в розмову - просто слухала, як хлопці емоційно сперечалися про якийсь футбольний матч, і час від часу гортала стрічку в телефоні, створюючи вигляд максимальної зайнятості. Олег сидів навпроти, на підлокітнику старого крісла. Він теж здебільшого мовчав, але Руслана раз за разом зірочкою периферійного зору ловила на собі його погляд.

На третій раз її терпіння увірвалося. Вона різко опустила телефон на коліна.

- Що?

- Нічого, - так само м'яко й тихо відповів він.

- Ти вже хвилин десять на мене дивишся.

- Не десять.

- Олег, - у її голосі прорізалися суворі нотки ЖЕКівського помічника економіста.

- Добре. П'ять, - поступаючись, усміхнувся він.

- Навіщо?

Він трохи помовчав, вивчаючи її обличчя з якоюсь дивною, майже дитячою цікавістю.

- Ти не така, як я думав.

Руслана остаточно відклала телефон на диван і випростала спину.

- А яка я?

- Не знаю.

- Чудова відповідь, - із легким отруйним сарказмом видала вона.

- Ти груба, - спокійно констатував Олег, анітрохи не образившись.

- Дякую.

- Але не з усіма, - додав він і подивився на неї трохи глибше.

Руслана замовкла, заскочена зненацька. Відповідь застрягла в горлі.

- А ще ти постійно дивишся на двері, - тихо додав він.

Руслана миттєво насупилася, відчуваючи, як усередині спалахує захисна реакція.

- І що?

- Нічого.

- Тоді не аналізуй мене, - різко підсумувала вона.

- Добре, - легко погодився Олег і слухняно відвів погляд.

Він справді більше не сказав жодного слова. Руслана роздратовано зітхнула й знову взяла телефон, але екран раптом став нецікавим. Вона й сама не зрозуміла, чому за кілька хвилин її погляд знову ковзнув у його бік. Олег просто сидів на підлокітнику, трохи схиливши голову, й спокійно слухав чергову історію Діми. Звичайний хлопець. Вихований, культурний, без цієї звичної хлопчачої нахабності. Не такий уже й дратівливий, як їй здалося спочатку.

Руслана кинула погляд на екран телефону й помітила, як швидко збіг час. Вона підхопилася з дивана:

- Все, мені час іти додому, бо завтра знов на роботу.

Діма одразу повернув голову й кивнув на Олега:

- Проведи її.

- Куди? - Руслана вигнула брову.

 - Додому, - спокійно підвівся з крісла Олег.

Вона оглянула його з голови до ніг.

- Я що, маленька?

Олег м'яко усміхнувся.

- От і чудово, - підморгнув Діма. Руслана важко зітхнула, але сперечатися вже не мала сил:

- Добре.

Вони вийшли з під'їзду разом. Нічне повітря вдарило в обличчя свіжістю - на вулиці було значно прохолодніше, ніж вона очікувала після духоти хрущівки. Вона глибше заховала руки в кишені куртки. Кілька хвилин вони йшли мовчки під рідкими ліхтарями.

Потім Олег сказав:

- Ти завжди така?

- Яка? - Руслана навіть не повернула голови, дивлячись прямо перед собою.

- Різка.

- Так.

- Мені подобається.

Руслана різко зупинилася просто посеред тротуару.

- Що?

Олег теж зупинився за крок від неї, повертаючись обличчям.

- Нічого.

- Ні, повтори.

- Я сказав, що мені подобається.