Коли зустрічаються погляди

Розділ 11. Нестиковка

Наступного ранку Мія все одно приїхала в офіс.
Звичайно.
Після повідомлення Олександра вона мала залишитися вдома.
Але Мія не любила, коли за неї приймали рішення.
Особливо якщо ці рішення стосувалися її роботи.
Вона вийшла з ліфта о восьмій двадцять.
— Доброго ранку.
— Доброго, пані Ріверс.
Мія кивнула рецепціоністці й попрямувала до свого кабінету.
На столі лежала папка.
Вона зупинилася.
Папки вчора там не було.
Мія взяла її.
На обкладинці було написано:
Проєкт «Marina».
Вона відкрила.
Договори з підрядниками.
Кошториси.
Рахунки.
Платежі.
Мія почала переглядати документи.
Спочатку все виглядало нормально.
Потім вона побачила номер договору.
Зупинилася.
Перевірила наступну сторінку.
Той самий номер.
Але інша сума.
Мія відкрила електронну версію документа.
Там була третя цифра.
— Не може бути.
Вона сіла.
Порівняла три документи.
Один договір.
Три різні суми.
Мія швидко відкрила історію змін.
Остання зміна була зроблена два дні тому.
О другій сімнадцять ночі.
Вона насупилася.
Хтось працював із документами після опівночі.
Мія відкрила журнал доступу.
Список користувачів з'явився на екрані.
Вона переглядала імена одне за одним.
П'ять людей.
Шість.
Сім.
Потім зупинилася.
Один із доступів належав співробітнику, який офіційно не працював із цим проєктом.
Марк.
Мія відкинулася на спинку крісла.
Вона пам'ятала його з острова.
Друг Олександра.
Людина, якій він довіряв.
Мія не хотіла робити висновків.
Але цифри знову говорили голосніше за людей.
Вона зробила скріншоти.
Зберегла їх у захищену папку.
Потім набрала Олександра.
Він відповів майже одразу.
— Так?
— Ти вже в офісі?
— Так.
— Прийди до мене.
— Зараз?
— Так.
Через кілька хвилин він зайшов.
— Що сталося?
Мія повернула ноутбук до нього.
— Подивись.
Олександр нахилився.
Він мовчки переглядав документи.
— Звідки це?
— Папка лежала в мене на столі.
— Хто її приніс?
— Не знаю.
Він відкрив журнал доступу.
Його погляд зупинився на імені Марка.
— Ні.
— Що?
— Марк не мав працювати з цим файлом.
— Але його обліковий запис відкривав його.
Олександр мовчав.
— Ти йому довіряєш? — запитала Мія.
Він не відповів одразу.
— Я знаю його двадцять років.
— Це не відповідь.
Олександр подивився на неї.
— Так. Довіряю.
Мія кивнула.
— Тоді перевіримо.
— Я перевірю.
— Ми перевіримо.
Він ледь усміхнувся.
— Ти не відступаєш.
— Ні.
— Навіть коли це може бути небезпечно?
— Особливо тоді.
Олександр подивився на неї довше, ніж потрібно.
— Саме це мене й лякає.
Мія на мить замовкла.
— Що?
— Те, що ти перестала бути для мене просто співробітницею.
Вона відвела погляд.
— Ми зараз говоримо про Марка.
— Я знаю.
— Тоді давай говорити про Марка.
— Добре.
Він повернувся до ноутбука.
— Але сьогодні ти не працюєш сама.
— Знову це?
— Так.
— Олександре…
— Міє.
Вона зітхнула.
— Добре.
Він узяв папку.
— Я заберу це.
— Ні.
— Чому?
— Бо якщо хтось стежить за документами, я хочу знати, чи спробують вони забрати її назад.
Олександр подивився на неї.
— Ти хочеш залишити приманку?
— Саме так.
Кілька секунд він мовчав.
Потім усміхнувся.
— Ти небезпечна.
— Мені вже казали.
— І все одно мені подобається.
— Це твоя проблема.
— Схоже на те.
Він вийшов.
Мія повернулася до екрану.
Тепер у неї було питання.
Не хто краде гроші.
А хто знає, що вона вже це зрозуміла. 

─── 

О дванадцятій тридцять Мія отримала новий файл.
Він автоматично завантажився у внутрішню систему.
Вона відкрила його.
Там був один документ.
Без назви.
Без автора.
Лише список платежів.
Мія почала читати.
Її серце забилося швидше.
Суми збігалися з тими, які вона вже знайшла.
Але внизу був ще один рядок.
«Наступний платіж — 2 000 000».
Дата — завтра.
Мія швидко підняла телефон.
Вона набрала Олександра.
— Нам треба поговорити.
— Що сталося?
— Я знайшла наступний платіж.
— Скільки?
— Два мільйони.
Пауза.
— Коли?
— Завтра.
— Я зараз прийду.
Мія поклала слухавку.
Вона ще раз подивилася на документ.
І раптом помітила маленьку деталь унизу сторінки.
Ледь помітний код.
Три цифри.
Ті самі три цифри, які стояли в одному з документів, що зникли минулого тижня.
Мія повільно підняла очі.
Тепер вона була майже впевнена.
Це не випадковість.
Хтось залишав їм сліди.
Наче хотів, щоб вони знайшли правду.
Або хотів привести їх туди, куди було потрібно.
Двері кабінету відчинилися.
Олександр зайшов.
— Що ти знайшла?
Мія повернула ноутбук до нього.
— Схоже, вони зробили помилку.
Він подивився на екран.
— Або хочуть, щоб ми так думали.
Мія зустріла його погляд.
— Тоді нам доведеться бути обережними.
Олександр кивнув.
— Відтепер — удвох.
І цього разу Мія не заперечила.
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше