Розділ 1. Отанній паром

Мія Ріверс запізнювалася.
І це було настільки нетипово, що вона сама не могла повірити, що це відбувається саме з нею.
Мія ніколи не запізнювалася.
Ні на зустрічі. Ні на роботу. Ні на літак. Навіть на каву з подругами, хоча саме вони роками намагалися переконати її, що п’ять хвилин запізнення — це не злочин.
Але сьогодні, схоже, весь всесвіт вирішив перевірити її терпіння.
Спочатку клієнт, який раптом вирішив перенести зустріч на годину пізніше, хоча Мія вже сиділа в переговорній.
Потім комп’ютер, який вирішив зависнути саме в той момент, коли вона мала відправити важливий документ.
Потім Ліззі.
— Мамо, я не хочу ці туфлі.
— Ліззі, вони нові.
— Саме тому я їх і не хочу.
— Ти сама їх вибрала.
— Це було дев’ять хвилин тому. Я змінилася.
Мія тоді лише заплющила очі й глибоко вдихнула.
Її доньці було дев’ять. Іноді здавалося, що за своїм характером вона вже готова керувати великою корпорацією.
А потім виявилося, що Мія залишила вдома зарядку від телефону.
Вона повернулася.
Знову сіла в машину.
І застрягла в заторі.
— Чудово, — пробурмотіла вона, дивлячись на годинник. — Просто чудово.
Телефон завібрував.
Софі:Ти де?
Через кілька секунд:
Клара:Якщо вона зараз напише «майже приїхала», я її заблокую.
Мія швидко надрукувала:
Мія:Я вже на під’їзді.
Софі:Ти це сказала двадцять хвилин тому.
Мія:Тепер я справді на під’їзді.
Клара:Вона бреше.
Мія усміхнулася, похитала головою й поклала телефон на пасажирське сидіння.
Попереду повільно рухалася черга машин до порома.
Вона подивилася на годинник.
Потім на чергу.
Потім знову на годинник.
— Ні.
Цього разу вона не запізниться.
Мія різко перестроїлася в сусідній ряд, обігнала одну машину, потім другу, ловлячи на собі невдоволені погляди водіїв.
— Вибачте, хлопці, — пробурмотіла вона. — У мене важливіші справи.
Ще один поворот.
Ще одна машина залишилася позаду.
І нарешті вона встигла.
Її автомобіль заїхав на пором буквально за кілька хвилин до відправлення.
Мія видихнула й відкинулася на сидіння.
— Я зробила це.
Вона вимкнула двигун і на секунду заплющила очі.
Їй нарешті вдалося втекти.
Хоча б на кілька днів.
Без офісу.
Без нескінченних дзвінків.
Без презентацій.
Без людей, які вважали, що якщо Мія здатна вирішити будь-яку проблему, то їй можна сміливо додати ще десять.
Вона взяла сумку й вийшла з машини.
Піднявшись на верхню палубу, Мія сперлася руками на поручні.
Море було спокійним.
Сонце вже починало хилитися до горизонту, залишаючи на воді довгу золотисту доріжку.
Вона повільно вдихнула солоне повітря.
Нарешті.
Тиша.
Мія майже відчула, як напруга останніх тижнів починає відпускати.
Майже.
Поки не почула двигун автомобіля позаду.
Вона машинально озирнулася.
Чорний Range Rover повільно заїхав на палубу й зупинився неподалік.
За кермом сидів чоловік.
Високий, широкоплечий, у темній сорочці з недбало розстебнутим верхнім ґудзиком.
Навіть крізь скло Мія помітила його погляд.
Зелені очі.
Він подивився на неї.
Вона — на нього.
Лише кілька секунд.
Але чомусь цього виявилося достатньо, щоб Мія відчула дивне тепло десь під ребрами.
Вона першою відвела погляд.
Ні.
Вона приїхала відпочивати.
Не знайомитися.
Не фліртувати.
І точно не шукати собі проблем.
Особливо чоловічих.
— Чудово, Міє, — тихо сказала вона сама собі. — П’ять хвилин на поромі, а ти вже знайшла собі пригоду.
— Ви завжди так їздите?
Мія повернула голову.
Той самий чоловік стояв поруч.
Вона навіть не помітила, як він підійшов.
— Як?
Він ледь усміхнувся.
— Так, ніби за вами женеться поліція.
Мія підняла брову.
— Я запізнювалася.
— Це я зрозумів.
— Тоді навіщо питаєте?
Він тихо засміявся.
Приємний голос.
Трохи хрипкий.
— Просто хотів зрозуміти, чи мені варто триматися від вас подалі.
— Варто.
Він усміхнувся ширше.
— Швидка відповідь.
— Я не люблю витрачати час.
— Олександр.
— Що?
— Мене звати олександр.
Вона секунду дивилася на нього, а потім усміхнулася.
— Мія.
— Приємно познайомитися, Міє.
— Взаємно.
Між ними повисла коротка тиша.
Не незручна.
Навпаки.
Занадто комфортна.
Олександр дивився на неї так, ніби намагався щось зрозуміти.
Мія це помітила.
— Ви завжди так дивитеся на незнайомих жінок?
— Ні.
— Тоді мені пощастило?
— Можливо.
Вона похитала головою.
— Ви самовпевнений.
— А ви занадто швидко робите висновки.
— Я добре розбираюся в людях.
— Тоді скажіть, що ви думаєте про мене.
Мія ковзнула по ньому поглядом.
Спокійний.
Упевнений.
Дорогий годинник.
І ця манера стояти так, ніби весь світ навколо вже належить йому.
— Ви звикли отримувати те, чого хочете.
Олександр трохи нахилив голову.
— Цікаво.
— І звикли, що жінки вам не відмовляють.
— А ви відмовите?
Мія усміхнулася.
— Я вже це зробила.
Він засміявся.
І чомусь саме ця реакція сподобалася їй найбільше.
Без образи.
Без спроби довести свою перевагу.
Просто усмішка.
— Добре, Міє, — сказав він. — Я зрозумів.
— Чудово.
Вона знову повернулася до моря.
Через кілька секунд почула, як він відійшов.
Мія не стала озиратися.
Хоча дуже хотілося.
Вона дістала телефон.
Софі:Ти вже на поромі?
Мія:Так.
Клара:Слава Богу. Ми вже думали, що ти загинула в офісному полоні.
Мія усміхнулася.
А потім краєм ока побачила Олександра трохи далі.
Він говорив телефоном.
— Так, я вже на поромі, — почувся його голос. — Буду приблизно за сорок хвилин.
Пауза.
— Ні, перенеси зустріч на понеділок.
Ще одна пауза.
— Тому що я хочу особисто зустрітися з новим директором із розвитку.
Мія цього не почула.
Вона дивилася на море й думала лише про кілька днів відпочинку.
Про сон.
Про вино.
Про сміх із подругами.
Про те, що хоча б на короткий час їй не потрібно бути сильною для всіх.
Вона ще не знала, хто цей чоловік.
Не знала, що зустріне його знову.
Не знала, що через кілька днів він стане її начальником.
І вже точно не знала, що чоловік із зеленими очима стане людиною, яка переверне її життя