Частина ІІ. Перша зустріч

«Я ще й досі пам'ятаю як я вперше зустрівся із Марією. Із цього можна написати непогану історію першого кохання, та якби ж тільки вмілі руки. 

Ще 3 роки тому, коли мені було 12, в один зимовий день я йшов зі школи зі своїми ліпшими друзями. Так мені тоді здавалося. І наш шлях додому проходив повз цю ж саму лікарню. Але я не пам'ятаю одного, як Сашко і Рей сказали, що я не зможу влучити камінцем в он те вікно - це було вікно тієї лікарні. Для мене це стало викликом, тож я не зміг відмовити. 

Я підняв невеличкий камінець, який лежав собі поряд і навіть не мріяв полетіти в чиєсь вікно. Добре націлившись я зібрав всі сили і кинув. Влучно кинув і із дуже дзвінки звуком те вікно осипалось.

І ось я стою і чую як мої друзі взяли ноги в руки й зникли за поворотом. А я не розуміючи ситуації, дивився їм у спини. 

Раптом мене щось схопило за комір. Це був охоронець цієї лікарні. І з силою потягнув мене за собою до однієї палати. А я навіть не опирався, бо ж сенсу не було, я б всеодно не зміг би вирватися. 

Притягнув він мене до палати де лежала Марія. Одразу глянувши на охоронця я побачив в його очах таку злість, якої я ще не бачив. Він ніби був готовий розірвати мене на частини, але я швидко відвів свій погляд на Марію. Краще б я цього не бачив. 

Дівчинка сиділа на ліжку поряд із розбитим вікном і із посмішкою на вустах, ця посмішка була незвичайною - швидше натянутою на гримасу болю, і вона виймала уламки розбитого скла із рук. А з її білесеньких ручок повільним струменем стікала яскраво-червона кров. Я бачив сльози в її прекрасних очах, але вона не дала жодній сльозинці впасти додолу. 

Побачивши цей жах мої ноги не змогли більше витримувати мене, а на очах швидко накотилися сльози. Впавши на підлогу я почав благати її вибачити мене, я так благав мене пробачити, що ледь чув що коїться навколо мене. Я не міг підняти голови і подивитися їй у вічі. 

 - Піднімайся, не турбуйся про це, я якось переживу.. - говорила вона із ноткою зніяковілості в голосі, мабуть їй стало ніяково через те, що перед нею хтось стоїть на колінах і плачучи благає його вибачити. 

Я ніяк не міг в це повірити чи просто не чув її слів і продовжував стояти на своєму.

І ось вона вирішила піти іншим шляхом. Схоже вона намагалася встати з ліжка, але гучно звалилася на підлогу. Після чого я затих, а охоронець підбіг до неї і хотів їй допомогти, але Марія відмовилась від цього. Дівчинка повільно, але впевнено підповзла до мене. Марія взяла мене за щоки своїми холодними білими ручками і піднесла мою голову на рівень свого обличчя. 

 - Досить вибачатися. Я тебе ні в чому не виню, я із самого початку побачила тебе. Не вини себе в цьому, ти ж не хотів такої ситуації. Витри сльози і живи далі, забудь про це, як про страшний сон. - сказала вона тихим і хриплим, але ніжним голосом і після цих слів обійняла мене. 

Ще кілька тижнів я із відчуття провини ходив до неї і просив вибачення. Ми говорили один з одним і схоже вона була щасливою проводячи час зі мною. Ми були дуже різними, але спільним було лиш те, що ми однолітки. Рей і Сашко перестали бути моїми друзями, а от Марія стала моїм єдиним другом, ні не другом - чимось більшим...» 

...

«Вона відрізняється від мене. У неї є мрія у житті, у неї є причина, щоб жити далі. Але останні років вона не покидає 4 стіни цієї лікарні. Мені було шкода її. Якби я міг помінятися із нею місцями, я не мавший ні причини, ні якого-небудь сенсу в цьому житті. Саме наша відмінність змушувала і змушує мене знов і знов приходити до неї.»