Глава 2

Несамовитий крик розрізав вузький простір тісного готельного номера в Paddington Crown Hotel — одній із тих потертих тризіркових споруд неподалік вокзалу Педдінгтон, де за пожовклими шпалерами чути кожен крок сусідів, а повітря завжди віддає сирістю й старим килимовим покриттям. Потрібно було кілька нестерпно довгих, болісних секунд, щоб збагнути: цей дикий, спотворений страхом звук вирвався з мого власного, пересохлого горла.

Моє тіло все ще перебувало в повному заціпенінні. Сонний параліч стис м'язи так міцно, ніби на грудну клітку поклали залізобетонну плиту від гоночного відбійника. Я намагалася вдихнути, але легені відмовлялися робити вільний вдих, стиснуті тугим вузлом паніки. Повітря застрягало десь у гортані, дряпаючи її, наче я ковтала бите скло, а я могла лише безпорадно ковтати порожнечу, відчуваючи, як пульс божевільним молотом стукає в скронях.

Мій мозок скажено працював, намагаючись пробити цей важкий, в'язкий туман і зібрати докупи розтрощену реальність. Мені здавалося, що я досі бачу перед собою ці страшні кадри на великому центральному моніторі медіацентру: як смарагдово-зелений болід розлітається на шматки об бетонний відбійник, перетворюючись на купу палаючого карбону. У вухах досі лунала та отруйна, мертва тиша радіоефіру. Моя свідомість підло відтворювала той момент секунда за секундою, змушуючи знову й знову переживати жах, який я безпорадно спостерігала крізь скляну перегородку та цифрову трансляцію.

Я лежала на спині, важко й переривчасто дихаючи, вдивляючись у тріщини на білій стелі й намагаючись намацати бодай якусь опору. Тонка оверсайз-футболка з номером 19 на грудях — раритетний мерч із юніорських часів, який я потайки потягнула з його гоночної сумки, — наскрізь просякла холодним, липким потом. Вона важкою, вологою тканиною липла до живота й спини, змушуючи шкіру вкриватися дрібними сиротами від найменшого протягу з-під щілини дверей. Пальці рук, які я силою змусила поворухнутися, були занімілими й крижаними, а нігті залишили на долонях глибокі, червоні лунки у формі напівмісяців — я досі стискала пальці в кулаки, ніби намагалася вхопитися за повітря в тому сні.

Це був лише сон. Проклятущий кошмар, який зіткала моя власна уява. Я занадто добре знала Адама, щоб тривожитися за нього. Знала, як у ньому спалахує цей божевільний азарт, коли він бачить перед собою болід суперника, і як легко він заплющує очі на будь-яку небезпеку заради чергового обгону. Мозок просто зібрав усі мої таємні страхи в одну суцільну, криваву картинку.

Проте липке відчуття паніки відступати не поспішало. Тіло все ще важко слухалося, а серце заходилося в рваному, болісному ритмі.

Аж раптом цю гнітючу тишу розірвав різкий, вимогливий звук. На нічному столику, змушуючи деренчати склянку з водою, настирливо завібрував і спалахнув сліпучим білим світлом мій телефон.

Я із зусиллям повернула голову. На екрані в темряві палало ім'я, від якого серце зробило дурний, божевільний стрибок у грудях:

Адам

Подих перехопило. Я тремтячими, вологими від поту пальцями провела по екрану й піднесла телефон до вуха.

— Алло?.. — мій голос прозвучав хрипко, майже беззвучно.

— Ого, який важкий підйом у нашої головної зірки спортивної журналістики, — у слухавці пролунав його знайомий, оксамитовий голос із легким, бісикуватим смішком. — Джуді, тільки не кажи, що ти досі обіймаєш подушку в моїй улюбленій футболці?

Почувши цей живий, абсолютно неушкоджений, теплий голос, я нарешті видихнула. Кошмар, який секунду тому розривав мою свідомість, почав повільно розчинятися, мов неприємне залишкове марево. Він був живий. Він був тут.

Проте глухий, важкий осад тривоги все одно застряг десь глибоко на задвірках мого розуму — отруйною, крихітною скалкою.

— Я... я вже встаю, Макрорі, — змусила себе всміхнутися я, провівши долонею по гарячому чолу. — Котра година? — мене раптом охопила легка паніка, і я відчула, як тугий вузол знову зав'язався десь у районі живота. — Ні, ні, ні... не може бути. Скільки зараз? Я що, проспала?!

Поспіхом сіла на ліжку, плутаючись у ковдрі, відчуваючи, як усередині все похололо. Я ж виразно пам’ятала минулий вечір! Пам'ятала, як пізно повернулася до цього сірого номера в Педдінгтоні після виснажливої двогодинної розмови з Ніком. Головний редактор майже висікав у моїй голові правила гри на сьогоднішню презентацію в Kingsley Technology Center: «Джуді, це Redline 1, а не твій дитячий картинг. На кону репутація нашої редакції! Мені не потрібен сором, тому жодної самодіяльності. Робиш чітко те, що тобі скажуть, і не висовуєшся. Жодних запізнень — ти маєш бути в холі в призначений час». Я досі пам'ятала, як після тієї розмови, валячись із ніг від утоми, тричі перевіряла налаштування будильника й ставила його рівно на дев'яту  ранку, а потім на дев'яту  нуль одну — і так разів пʼять.

— Спокійно, ведмежатко, дихай. Випусти пару, — у слухавці знову пролунав смішок Адама, м'який і заспокійливий. — На годиннику тільки вісім пʼятдесят вісім. Нічого ти не проспала, усе під контролем. Я занадто добре знаю тебе й те, як ти любиш солодкувато слинявити подушку перед відповідальними подіями. Тому я твій рятівник.

— Дуже смішно, Макрорі. Твоя турбота прямо-таки зворушує до сліз, — хмикнула я, навмисно виділяючи кожне слово, щоб приховати залишки тремтіння в голосі. — І між іншим, я не слинявлю подушку. Я просто компенсую ті години сну, які ти в мене відбираєш своїми безкінечними нічними дзвінками та божевільними вибриками.

Я зробила коротку паузу, спираючись спиною на узголів'я ліжка, і вже серйозніше, із ледве вловимою ніжністю запитала:

— А ти як? Готовий до сьогоднішнього дня? Не нервуєш перед цим усім?

— Нервую? Я? — хвальково протягнув він, і я просто-таки фізично відчула, як він на іншому кінці дроту усміхається своєю фірмовою, трохи нахабною посмішкою. — Джуді, я на ногах із п'ятої ранку! У нас уже закінчився перший ранковий брифінг. Бернард влаштував нам рознос щодо пресрелізів, а Джон пів години скаржився, що його новий комбінезон сидить не так ідеально, як йому хотілося. Одним словом, чергові вибрики «золотого хлопчика». Краще б думав, як здобути хоч одну чесну перемогу, а то вже скоро на пенсію, а він так і не виграв титул. Але кому яке діло, правда? Він же онук самого Артура Кінслі! Йому можна просто існувати в боксах і вдавати з себе короновану особу, поки інші роблять усе можливе. Одне й те саме. Кажу тобі, я вже на місці й готовий підкорювати цей світ, поки наш мажор знову міряє дзеркала.