Глава 1

Задушливе повітря медіа-центру здавалося майже відчутним на дотик. Воно було просякнуте запахом кави з автомата за один фунт, дешевого пластику та ледве вловимого електричного озону від сотень працюючих ноутбуків. Більше трьохсот людей, затиснутих у цьому велетенському приміщенні, припали очима до моніторів, боячись пропустити бодай крихту того, що розгорталося на трасі. Усі вони нагадували мені стерв’ятників. Справжню зграю, яка завмерла в очікуванні, готова в будь-яку секунду кинутися на розтерзання здобичі — аби лише вихопити найгарячіший шматок, скласти з нього сенсаційний заголовок і першими відправити матеріал на друк. У цій залі не було колег. Тут були лише ті, хто без вагань піде по головах, якщо це гарантує їм місце на першій шпальті.

— Дивишся на хвіст решітки, Джуді? — зневажливий, сухий голос поруч змусив мене здригнутися.

Це був Маркус — ветеран спортивної журналістики з сивиною на скронях і вічно кислим виразом обличчя, який висвітлював гонки ще тоді, коли боліди востаннее мали трилітрові двигуни. Він повільно відпив зі свого паперового стаканчика й посміхнувся, не зводячи очей від списку пілотів.

— Забудь. Макрорі сьогодні нічого не світить. Почати двадцятим на Сільверстоуні після повної заміни силової установки — це вирок. Хлопець, звісно, гарячий, але з його стилем водіння він або розіб'є машину в першій же швидкісній зв'язці, або спалить мотор до середини дистанції. Це його стеля.

Серце боляче вдарило в ребра, але я змусила себе не викрити жодної емоції. Жоден м'яз на моєму обличчі не здригнувся. Це була моя особиста, невидима війна — щодня надягати маску байдужого, холоднокровного аналітика. Якщо бодай хтось у цій кімнаті помітить, як тремтять мої пальці, коли в ефірі називають ім'я Адама, це буде кінець. Журналістська етика не пробачала особистих зв'язків з об'єктами статей, а кар'єра в падоку розпадеться на порох за лічені години, якщо секрет нашого таємного роману випливе назовні.

— Телеметрія показує новий комплект Hard на його боліді, Маркусе, — відповіла я сухим, рівним голосом, який здавався мені чужим. Я демонстративно розгорнула свій блокнот і зробила розмашисту помітку першою-ліпшою ручкою. — Kingsley Racing розраховують на довгий перший відрізок. Якщо він збереже гуму в брудному повітрі, це може дати йому шанс під час хвилі піт-стопів.

— Шанс? Для Макрорі? — Маркус засміявся, хитаючи головою. — Ти занадто милосердна до новачків, дівчинко. У Redline-1 таких агресивних хлопчиків зажовують і випльовують на перших же п'яти колах.

Він відвернувся до свого екрана, а я міцно стиснула пластиковий корпус ручки, відчуваючи, як пальці німіють від напруги.Я змусила себе відвести погляд від рядка під номером дев'ятнадцять і перевести фокус на верхню п'ятірку таймінгу. Це була моя робота. Моє єдине спасіння. Я вигризала це місце в медіа-центрі роками — через безсонні ночі над аналітикою темпу, сотні відхилених резюме та зверхні погляди редакторів, які бачили в мені лише чергову дівчину з перепусткою до VIP-ложі.

Я пообіцяла батькові, що він пишатиметься мною. Він віддав останні заощадження, аби оплатити моє навчання, відмовившись від власної мрії заради мого майбутнього. Я досі пам'ятала його худі, покручені роботою пальці, якими він обережно застібав на мені куртку в аеропорту перед вильотом до Європи, наче я все ще була його маленькою дівчинкою. Пам'ятала, як він намагався всміхатися через сльози й тихо, майже пошепки просив: «Джуді, сонечко... Ти розумніша й сильніша за всіх них. Не дай їм зламати тебе. Навчися бути жорсткою там, де я не зміг».

Я не мала права його підставити. Не мала права змарнувати шанс, за який моя родина заплатила таку високу ціну. Для головного редактора я готувала детальний розбір аеродинамічних оновлень та стратегій використання типів гуми для всієї першої п'ятірки — це був мій квиток до омріяного підвищення. Я повинна була помічати найменші мікроінтервали, стежити за темпом лідерів і фіксувати кожну помилку інженерів на піт-стопах.

Але дивитися на холодні таблиці, коли серце розривалося від страху за Адама, було справжнім катуванням. Мої акуратні, професійні нотатки про коефіцієнти деградації шин та вікна DRS здавалися глузуванням. Я нотувала сухі цифри лише для того, щоб не закрити обличчя долонями й не розплакатися на очах у трьохста журналістів. Якщо я схиблю зараз, якщо емоції беруть верх — я втрачу все: і кар'єру, і віру батька, і власну гідність.

«Нікому не можна довіряти. Жодному з них», — ця думка вирувала в моїй голові ритмічним пульсом відтоді, як я вперше ступила на поріг падоку. Тут, за робочими столами медіа-центру, точилася така ж жорстока й безжальна війна, як і на стартовій решітці. Слабким тут просто не було місця: потрібно бути швидшим і спритнішим, інакше вибуваєш.

На головному медіа-екрані спалахнула пряма трансляція з піт-лейн. П’ять червоних сигнальних ліхтарів над стартовою прямою запалювались один за одним із болісною, важкою паузою.

Один... два... три... чотири... п'ять.

У кімнаті натягнулась така тиша, що стало чути лише монотонне гудіння вентиляторів. Я затамувала подих, відчувши, як власний пульс важким, болісним відлунням стукає в скронях. Всередині все стиснулося в один крижаний вузол. Долоні миттєво стали мокрими, а повітря в легенях застрягло тугим тиском. Серце зробило дурний, божевільний поштовх об ребра, коли час остаточно зупинився. Навколо мене триста людей рахували секунди до сенсації. А я рахувала секунди до катастрофи, болісно впиваючись нігтями в долоні, аби не закрити очі.

Червоні вогні згасли.

Трансляція вибухнула. Двадцять машин одночасно зірвалися з місця, залишаючи на асфальті густі, чорні смуги від перегрітої гуми й випускаючи хмари сизого диму; здавалося, асфальт під ними плавився. Важкий, низький рев турбомоторів пробився через колонки медіа-центру й низькою вібрацією вдарив просто в грудну клітку. За панорамними вікнами, десь далеко на трибунах, тисячі людей зірвалися зі своїх місць, зливаючись у єдиний, глухий крик.