Історія Шарлотти та Джеймса

    Космос за межами станції був безмовним. Темний, безмежний, усіяний холодними зорями, які здавалися настільки далекими, ніби вже належали не цьому світові. Світло від них ледь торкалося металевої оболонки величезної бази-притулку, що повільно пливла серед порожнечі, мов загублений уламок старої цивілізації. Але всередині все виглядало зовсім інакше. Там був ранок. Штучний. Ідеальний. Світло м’яко спалахнуло під стелею рівно о сьомій. Не різко, а так, немов сходило справжнє сонце. Воно поступово залило довгий дитячий корпус теплими золотистими кольорами, ковзаючи по білих стінах, акуратно застелених ліжках і рядах маленьких тумбочок. У кімнаті поволі почали прокидатися діти. Хтось сонно перевертався на інший бік. Хтось позіхав. Десь чулося тихе бурмотіння й приглушений сміх. На стелі світилися намальовані хмари. Вони завжди виглядали однаковими. Щодня. Шарлотта відкрила очі. Кілька секунд дівчинка просто лежала, дивлячись угору на штучне небо, яке вихователі називали "затишним." Вона давно помітила: ці хмари ніколи не рухалися. Поруч на сусідньому ліжку вже сидів її брат. Розкуйовджений після сну, Джеймс мовчки намагався застебнути комір форми й виглядав так, ніби прокинувся ще не до кінця.
- Ти знову голосно хропів уночі. - Поскаржилася Шарлотта, сідаючи.
- А ти знову будиш мене своїм галасом. - Сердито пробурмотів хлопчик. Дівчинка ледь усміхнулася. У коридорі пролунав м’який механічний голос:
- Доброго ранку, діти. До початку занять залишилося сорок хвилин. Двері відчинилися. У кімнату заїхав невеликий робот-помічник із рушниками й аккуратно складеним одягом. Усе тут працювало бездоганно, як і зазвичай. Діти один за одним виходили до великої вмивальної кімнати. Там теж усе було однаковим: білі раковини, сріблясті крани, рівне світло і тепла вода потрібної температури. Навіть дзеркала висіли на однаковій висоті. Шарлотта нахилилася над водою й провела долонями по обличчю.
Вода виявилася приємною, теплою.
- Ти знову задумалась.
Голос пролунав поруч, і дівчинка одразу ж усміхнулася. Це була Кайла Брукс, її найкраща подруга. Старша за неї на кілька років, висока й жива, вона зовсім не вписувалася в цю надто правильну станцію. У Кайли було темне волосся, недбало зібране стрічкою, і теплі очі, які завжди здавалися трохи сумними, навіть коли подруга сміялася. Брукс була однією із лідерів у дитячому колективі. Вона навчала молодших грати в карткові ігри, розповідала їм історії перед сном, ховала цукерки з їдальні для однолітків.
- Просто не виспалась. - Сказала дівчинка.
- Брешеш.
- Може трохи.
Подруга тихо засміялася, і її сміх прозвучав таким справжнім! Точно не таким, як штучні голоси системи. Вони разом пішли коридором до спальної секції дівчат. Навколо метушилися інші діти: хтось біг із черевиками в руках, хтось заплітав волосся подрузі, а дехто сварився через загублений підручник І все це виглядало майже як звичайне життя. Але тільки майже.
- До речі… - Кайла раптом заусміхалася трохи ширше. - У мене скоро день народження.
- Я знаю. - Шарлотта гордо підняла голову. - Я навіть подарунок тобі приготувала.
- Справді?
- Так.
- Це щось страшненьке, як я і люблю?
- Можливо.
- Тоді я заінтригована.
Дівчинка засміялася. Але несподівано подруга затихла. Її усмішка враз стала слабшою.
- Завтра мені виповниться п’ятнадцять. - Тихо промовила вона. Шарлотта здивовано кліпнула.
- Ну так. І що?
Брукс не відповіла одразу. Вона подивилася вперед, на довгий білий коридор, де під стелею рівно миготіло світло.
- Ти ніколи не помічала… - Майже пошепки почала Кайла. - Що старші діти тут просто зникають?
Шарлотта насупилася.
- Їх переводять.
- А ти хоч раз бачила, щоб хтось повернувся?
У відповідь їй пролунала цілковита тиша.
- Вихователі так кажуть. - Невпевнено пробурмотіла дівчинка. Подруга тихо видихнула.
- Останнім часом вони дивляться на мене якось дивно.

- Дивно?
Брукс мовчки кивнула.
- Учора я прокинулася вночі… і побачила, як одна з виховательок просто стояла біля мого ліжка.
Шарлотта здригнулася.
- І що вона робила?
- Нічого.
Кайла нервово всміхнулася.
- Просто дивилася.
Від цих слів стало якось холодніше.
- Ти себе накручуєш. - Швидко сказала дівчинка. - Може, вони просто перевіряють дітей.
- Можливо.
Але голос подруги звучав не дуже переконано. Вони зайшли до їдальні. Велике приміщення було наповнене шумом голосів і запахом теплого хліба. За панорамними вікнами світився штучний світанок - настільки красивий, що аж неприродний. Діти сміялися, говорили, жили. Проте Брукс більше не усміхалася. Вона сіла поруч із Шарлоттою і тихо сказала:
- Якщо зі мною щось станеться…
Дівчинка здригнулася.
- Не кажи такого.
- Послухай.
Кайла подивилася їй просто в очі. Вперше за весь час у її погляді був справжній страх.
- Якщо одного дня я не повернуся… Не вір їм.
Шарлотта мовчала. Десь неподалік пролунав механічний голос виховательки:
- Діти, через десять хвилин починаються заняття.
І чомусь цього разу він прозвучав зовсім не затишно, а радше холодно.

   Після сніданку дітей, як і завжди, повели до навчального сектора. Довгі білі коридори станції були залиті рівним світлом, що ніколи не змінювалося. Тут не існувало ранкового сонця чи вечірніх тіней - лише штучний день, створений системою, яка контролювала кожну хвилину їхнього життя. Діти йшли шумною юрбою. Одні сміялися. Інші обговорювали домашнє завдання. Молодші бігли попереду, поки старші ліниво тягнулися позаду. Кайла йшла поруч із Шарлоттою, тримаючи в руках тонкий планшет для уроків.
- Якщо завтра вони дадуть той жахливий святковий пиріг, я відмовляюся його їсти. - Сказала вона із серйозним виглядом.
- Ти казала це ще минулого року.
- І не брехала. Він був жахливий.
- Ти все одно з’їла три шматки.
Подруга ледь усміхнулася.
- Я була голодна.
Попереду відчинилися двері класу. Приміщення було великим та круглим, із панорамною стелею, на якій транслювалося штучне небо. Сьогодні там повільно пропливали білі хмари, занадто красиві й рівні, щоб бути справжніми. Парти стояли півколом. У центрі розташувався високий екран із проєкціями планет, формул і зоряних систем. А біля нього вже стояв учитель. Високий чоловік у темній формі вихователів. Його звали пан Оріон. Він завжди говорив спокійно й монотонно. І, що виглядало доволі дивно, майже ніколи не кліпав.
- Доброго ранку, діти. - Промовив чоловік рівним тоном.
- Доброго ранку, пане Оріоне. - Хором відповів клас. Шарлотта сіла поруч із братом і крадькома витягнула з кишені маленькі окуляри віртуальної реальності. Вони були тонкі та сріблясті, із блакитним сяйвом по краях. Їх офіційно дозволяли використовувати лише у вільний час. Тому, звісно ж, майже всі діти грали потайки.
- Тільки не попадись. - Тихо заувадив брат, помітивши в її руках окуляри.
- Я лише на хвилинку.
- Саме так ти й говорила минулого разу.
Дівчинка непомітно надягла їх, сховавши під волоссям. Світ навколо одразу змінився. Прямо поверх класу з’явився інтерфейс гри: сяючі платформи, бонуси, маленькі космічні істоти та яскраві цифрові світи. Вона ледь стримала усмішку, сповнену мимовільної втіхи. У грі потрібно було перестрибувати між уламками астероїдів і збирати зоряні кристали. Шарлотта просто обожнювала цю гру. Там можна було бігти куди завгодно. Без жодних парканів. Без правил.
- Отже, - продовжував говорити пан Оріон. - Сьогодні ми продовжимо вивчення історії міжпланетних конфліктів…
Дівчинка кивала так, ніби уважно слухала. А сама в цей момент перестрибувала у грі через величезну прірву. Ще трохи. Ще один кристал. Раптом прямо перед нею виникла постать у виховательській формі.
- Цікава лекція? - Пролунав над вухом спокійний голос вихователя. Вона різко завмерла, а тоді повільно підняла голову. Поруч із нею стояв учитель.
- Ем…
Одним плавним рухом він зняв із неї окуляри. Екран гри зник, а разом із ним і кольори.
- Використання розважальних пристроїв під час занять заборонене. - Невимушено сказав він. Клас тихо захихотів. Брат втомлено прикрив обличчя рукою.
- Я просто…
- Ви отримаєте їх після завершення навчального дня.
Його голос був ввічливим, але чомусь від нього завжди ставало трохи незручно. Пан Оріон пішов далі, а Шарлотта безсило лягла на парту.
- Я ж казав. - Тихо пробурмотів до неї Джеймс.
- Зрадник.
- Я буквально попереджав тебе.
Кайла співчутливо усміхнулася з іншого ряду. І ця усмішка чомусь одразу зробила все менш неприємним. Урок тривав далі. На екранах з’являлися: старі зоряні карти, моделі планет і схеми космічних маршрутів. Діти записували матеріал у планшети, іноді ставили питання, іноді нудьгували. І все виглядало досить звичайно та нормально. Так, ніби за межами станції справді існував спокійний світ. Після уроків дітлахи висипали в коридори шумним натовпом. Хтось одразу побіг у спортивний сектор. Молодші діти сперечалися через настільну гру, а кілька хлопців намагалися нишком пронести солодощі з їдальні. Кайла Брукс сиділа на підвіконні біля великого панорамного вікна. За ним панував зелений та безмежний ліс.